Розділ «Частина четверта»

Олесь з відчаєм і радістю скрикнув:

«Нуся?!»

Хтось із в'язнів пробурмотів невдоволено: «Замовкніть нарешті, таж завтра в забій!»

Розмова між Олесем і Казьом обірвалася, врешті вони поснули. І, певне, кожен думав перед сном: яка ж то Господня несправедливість, що розсварених товаришів мирить лютий сусід, рівноправно винищуючи їх у Катині, Вінниці, Золочеві, Дем'яновому Лазі й однаково мордуючи в магаданських, колимських та воркутинських концтаборах… Чому то перед миром і злагодою завше має відбутися моторошна рахуба втрат?

…Небо почало сіріти, й щербатий місяць, перемінившись у клубочок туману, розтанув за схилом гори. Світало. Мабуть, вода у плесі стала прозорішою, й риба побачила наживку: поплавець стрімко занурився під воду, потягнувши за собою вудилище, – клювала поважна здобич. Олесь знову став заповзятим рибалкою, він повів вудкою понад плесом, даючи змогу рибині порозкошувати, потім рвучко смикнув її вверх, і на жилці затріпотів, вигинаючись срібними боками, всипаний білими цятками по хребті здоровенний пструг.

Та короткою була втіха від улову: риба щосили тріпнулася, зірвалася з гачка і зникла в зеленій каламуті. Й огорнув Олеся невимовний туск: так само колись зникла єдина найщасливіща за все його життя мить, залишивши в душі пекучу гіркоту від непоправної втрати.

…Вернувшись увечері з роботи в шахті, Олесь не застав у бараці польських в'язнів, їх з якоїсь причини – може, якийсь стукач доніс начальству про нічну приятельську розмову Олеся з Казьом – перевели у табір двадцять дев'ятої шахти, що за двадцять кілометрів від міста. А мав же Олесь запитати в Казя, що він знає про Нусю, в якому ОЛП-і вона перебуває, – і його дійняла безнадійна розпука.

Цілу ніч не спав, сльози змочували подушку, він аж тепер утямив, що нікого в житті, крім Нусі, не кохав, і краще було б, якби не дізнавався, що вона живе й так близько від нього знаходиться, – тепер знову він її втратив і цим разом назавжди.

А перед ранком додумався до ризиковного кроку, за який не минути б йому карцеру: вирішив підкупити начальника конвою Корнєя Лиховідька, який ще мав дрібку Бога в серці, адже випалив уверх з автомата, коли Олесь знеобачки переступив лінію зони. Та яка кара могла б його настигнути, коли б його звинуватили у спробі підкупу начальника конвою – важко було навіть уявити…

Олесь тримав під матрацом папушу тютюну – пахучої мушкательки, яку отримав у посилці ще до того, як батька з матір'ю вивезли до Сибіру. І як не жаль йому було найціннішого для в'язня скарбу, він вибрав момент, коли Лиховідько перед розводом на шахти снідав у своїй каптьорці, подав йому той дорогий товар і складену вчетверо записку й заблагав: «Ви найдобріший, най справедливіший, гражданін начальник, ви все можете: киньте цей папірець у жіночу колону».

Лиховідько заревів: «Уб'ю, згною, повєшу, как ти смєл с такой просьбой ко мнє обращаться!», проте взяв тютюн і записку.

Відповіді від Нусі не було, й долала Олеся чорна безнадія. А за той час в'язні Воркути пережили смерть Сталіна, розстріл Бери й криваве придушення повстання на десятому ОЛП-і двадцять дев'ятої шахти, а опісля табірні по-легші аж до виходу засуджених у неповнолітті каторжан на вільне поселення.

Ще тягнулася щовечора колона із шахти «Капітальної» до барака, і собаки гарчали, і конвойні викрикували «шаг влєво, шаг вправо», та вже не проводили опричники шмонів серед ночі, не замикали на ніч бараків, з вікон зняли грати, й були дозволені зустрічі з рідними.

Одного вересневого надвечір'я, коли колона проходила повз душовий павільйон, Олесь почув жіночий голос: хтось вигукнув його ім'я. Оглянувся й побачив худеньку чорноволосу молоду жінку з блідим, мов цигарковий папірець, личком – і то була Нуся.

…Коли Олесь вийшов з тюрми на вільне поселення, вони з Нусею замешкали в добрих людей, які раніше відбули термін, й жили там разом, поки не отримали дозвіл вернутися на батьківщину.

Нуся згасала від сухот, й Олесь квапився вивезти її з проклятої Богом і людьми землі до рідного Міста. Не встиг…

Й промовила до нього Нуся перед тим, як покинути його назавше:

«Бог послав мені двох мужів, кожен з них віддав мені себе частинку, й моє життя було повним. А себе я розполовинила між вами, і мене не вистачило на довгий вік… Прости мені за Юрка, я вийшла за нього вдовою: хто міг подумати, що ти вибрався живим з тієї масакри у Бригідках… Жила я життям вашим, і дякую Господові за ті окрушини справжнього людського щастя. Юрко був добрий до мене, я за ним плачу, бо любила його. А тебе покохала найвищою любов'ю тієї ночі, коли ми лежали в обіймах на росяній траві у Студентському парку. Й відтоді в думках, а потім у спільному житті з тобою належала лише тобі одному. Забери мене звідси додому, тут холодно, тут замерзне не тільки моє тіло, а й душа…»

Й не стало Нусі. Залишилася лише її подоба, що стоїть нині на підвіконні мого дому поруч з образом її суперниці – вирізьблена у вишневому порубі.

Розділ двадцять третій