Розділ «Частина четверта»

Святково одягнуті в покутську, подільську й гуцульську вберю йшли з передмість парубоцькі й дівочі колони; з Печеніжина, Пилипів, Воскресінець, Боднарівки, Ценяви, П'ядик і Городенки котилися драбинясті вози, наповнені поверх полудрабків старосвітськими ґаздами в кресанях з китицями й павами і фудульними молодицями в шальових торокастих хустках; із запрутських Кривобродів, Хімчина й Утороп, навіть аж з Космача мчали верхи на конях схожі на опришків гуцули – а всі із синьо-жовтими прапорами – у яких лише сховках тримали їх від пильного ока кагебешників і сексотів; маєво знамен єднало синє небо із не зібраним ще золотом стиглих хлібів на полях; увись злітали стрілецькі й повстанські пісні, що їх разом з молитвами виучували в потаємності дорослі й діти; на ратуші лопотіла синьо-жовта бандера, яку за всю історію Міста двічі вивішували на вежі й двічі знімали окупанти, а третій раз зірвати ніхто вже не посміє, й ця горда надія на остаточне воскресіння змученої в рабстві України пломеніла на обличчях людей: вірили вони й не вірили, плакали й сміялися; урочистий гомін заповнював по вінця вулиці й провулки – торжествувало найщасливіше покоління, яке діждалося волі.

На дзвіниці церкви Святого Михаїла загримотіли музикальною канонадою найпотужніші дзвони на «Буде ім'я Господнє благословенне однині і довіка!»; без кінця вибивали вони, немов утовкмачували в голови розбудженого і ще не зовсім впевненого народу в реальності несподіваної й довго чеканої свободи святу правду: «однині і довіка, однині і довіка, однині і довіка!!!»

Після Богослуження вийшли разом з церкви пан Геродот і Олесь Шамрай. Місто гомоніло, співало, дзвеніло радістю – «і всі радіють, як вино, і всі сміються, як вино» – й проказав пан радник, утираючи сльозу, не так до Олеся, як до себе самого:

«Можна вже й умирати…»

«Що ви таке говорите, пане меценасе, – саме настала пора жити!» – аж вигукнув спересердя Олесь.

«Звичайно, – відказав Геродот, – звичайно… Ви ще досить молодий, і вам треба набирати сил для побудови молодої держави… А я своє прожив, зробив, що міг, відлюбив і дочекався початку сповнення пророцтва великого німця Йоганна Гердера, який двісті років тому прорік, що з безлічі поневолених народів постане цивілізована українська держава, межі якої сягатимуть Чорного моря, Кавказу, Карпат і дикої Гіпербореї…»

«Тож решту своїх днів віддайте на службу цій державі, чому ви, такий фаховий і знаючий, відступаєте?» – намагався переконати Геродота Олесь.

«Моя реальність, колего, закінчилася півстоліття тому, ви добре знаєте, коли це сталося. Життя без неї втратило для мене сенс… Завтрашній день не буде вже мені належати, та я щасливий, що побачив його світанок. Вірю в Гердерове пророцтво, та перетворення його в живу дійсність не дочекаюся. Мені залишилося лише вірити в безсмертя душ. Якщо матерія вічна, то чому не може бути вічним те, що вона створила: мислення, красу, любов? І я хотів би при своєму житті, яке мені ще залишилося, зустрітися з тими, які живуть вічно. Відчуваю, як пантрує мене душа моєї Сальомеї. Я вже знаю, де явиться мені вона…»

Не прощаючись з Олесем, пан Геродот повернувся, подався вниз Печеніжинським трактом і зник у людському натовпі.

Перед вечером до зали Ощадної каси набилося стільки люду, що не було де не те що яблуку – голці впасти. Мало тут відбутися ще не чуване в Місті й у всьому світі урочисте свято з нагоди проголошення незалежності України. Німотно було в залі, навіть шемріт стих: та невже не увірвуться досередини кагебістські опричники, щоб розігнати, переарештувати, розстріляти людей? Приголомшила тлум несподівана воля, напружена мовчанка натягнулася до краю, немов струна, і що станеться, коли вона обірветься, які звуки вилуняться з неї, а які – сміх буде, плач буде перламутр овий!

На заднику сцени золотився тризуб, над ним схилилися синьо-жовті знамена – що це за така нова, незвично смілива декорація, за яку вже нікого не постигне люта кара, – і схлипують жінки, і втирають сльози мужі – всі чекають появи на сцені сміливця, який промовить слово і запевнить люд, що відбулася в Україні найзнаменніша подія, й повік віднині не буде політичних арештів, ні концтаборів, ні вантажних вагонів з коминками на дахах, готових вирушити з міської товарної стації в сибірські незвісті, не стане чутно нашіптувань сексотів і зникнуть з людських облич тіні впокореності й страху.

Нарешті вийшов на сцену високий кремезний чоловік, сивий, з поораним борознами обличчям, люди зашепотіли: це той самий лицар Кривоніс-Симчич, котрий над Рупором у Яблунівському лісі із своїм куренем знищив до останньої гусениці танкову дивізію генерала Дергачова і його самого відправив у тартари; той самий мученик, який витримав довгі тридцять літ – і не впав, не замерз, не скорився у найстрашнішому концтаборі на Колимі…

Підвівши руку, Симчич дзвінким парубоцьким голосом вигукнув:

«Слава незалежній Україні!»

Зал гучно відповів «Героям слава!»; з розірваної, крайньо напруженої тиші злетів український гімн; хтось пригадував слова, хтось їх і не знав, та словесний зміст гімну втопився у знайомій усім могутній мелодії, – тільки Олесь, який стояв у третьому ряді поруч з учителем Першої міської школи Томащуком, мовчав, притлумлюючи німотою спалахи тяжких спогадів, бо світлих у нього було мало.

На сцену виходили один за одним промовці, і кожен, крім проклять недавньому минулому, закликав до праці в розбудові держави; хто – негайно розпустити колгоспи, хто – притягнути до кримінальної відповідальності чільних комуністичних функціонерів; а де наша «Просвіта», яка утримувала людей при пам'яті, а скільки видавництв було колись у Місті, нині ж немає жодного; журналіст Федорчук зізнався, що переклав з польської на українську мову неоціненний літературний шедевр – книгу Станіслава Вінценза «На високій полонині» – Місто повинно віддати українцям твір славетного поляка, який живе у Швайцарії, листується з Федорчуком і тужить за Гуцульщиною; хтось вимагав перлюстрації, щоб виявити донощиків, інший закликав до помсти: та невже тепер, за незалежності, мав би наш бунтівний дух атрофуватися і ми, вдоволені благоденством, станемо сумирними, немов худоба в стійлах, – ще ж де Голь говорив, що Україну чекає прекрасне майбутнє, а Франція якби мала таку армію, як УПА, то не топтав би її землю німецький чобіт; а хтось радив залучати до праці колишніх совєтських функціонерів, чей і серед них були знаючі й чесні люди…

Учитель Томащук слухав, пошкробуючи вказівним пальцем сиву борідку, й півголосом промовив до Олеся:

«Дай Боже, щоб наша ейфорія не затягнулася надто довго… Бо що, приміром, змінилося у ментальності бунтарів з часів Катиліни? Обіцяли вони здолати можновладців і віддати їхнє добро народові. Та як тільки допадали до керма, те добро собі забирали, й нічого не мінялося. Таке й нам загрожує… Ми завжди були схильні до маніфестацій, прокламацій, але ж не до політичного мислення. А якраз тепер треба подумати, як створити нову систему влади, щоб ми не мусили потім користуватися засадами попередньої. Патріотичною ейфорією користуються в першу чергу пристосуванці й спекулянти».

Олесь у душі обурювався на старого вчителя: не час нині бабратися в сумнівах, це лише початок свободи, й народ має право натішитися нею вволю…

Та ось на сцену вийшов, ніби дозволу дочекався від попереднього промовця, який закликав залучати до праці й комуністичних функціонерів. Був то статечний, по-номенклатурному підтягнутий, у двобортному хрущовському костюмі чоловік. Олесь упізнав Івана Ферлея й скоробився, немов на вид гидкої саламандри.