Розділ «Частина друга»

«Пана Вінценза забрали з Бистреця!»

Ця вістка приголомшила Шекерика і весь край: без Вінценза – літописця карпатського опришківства й щирого приятеля горян – гуцульський світ немовби осиротів, гей-бито студені боривітри прогуділи понад горами й видули із сіл, ізворів, бескеть та полонин правічний вільний дух і збойницьку буйність. Стихли солодкі трелі сопілок, трубні голоси трембіт та щебет скрипок; припали пилом до землі весільні куряви, й стало так глухо в краю, ніби ніколи тут не гомоніла коляда, не дзвеніли пастуші дзвіночки й калатала, не лунали дівочі вівкання та галайкання чабанів на плаях, й пістолі на Мунчелі й Костричі ніколи не гриміли…

Але треба було щось чинити – а що, до кого волати, в кого помочі просити, коли весь світ зворожився? І прочував Шекерик, тамуючи тривогу в грудях, що і на нього прийде черга; і гріховно думалось йому, й ту святотатську спокусу відганяв від себе, як міг, хоч знав, що супроти диявольської сили можна встояти лише при допомозі диявола, й він запобіг би в нього ласки, якби вчинив те, чого не зважився зробити дід Іванчик…

Проте Шекерик у просвітку тверезості добре усвідомлював, що христопродавством не запосягнеш прихильності в диявола, ще дужче себе занапастиш, – лише смілива й свята людина зможе допомогти його приятелеві, й він вирішив пошукати помочі в людей.

Вдруге приманджав звіриними стежками до Бистреця; пані Ірина вже дізналася, що її мужа посадили в станіславівську тюрму, – і якби ви, пане Петре, вдалися до когось впливового, чей такі в нас є: кажуть, що Петро Франко при советах у фаворі ходить, а може, хтось із письменників, всі ж бо приятелювали із Станіславом…

Й Шекерик при цих словах аж стрепенувся, пройняла його рятівна думка: найбільшою пошаною втішається нині в Місті письменниця Ірина Вільде, а він з нею знайомий: на храмовому празнику у Криворівні сиділи вони разом за столом у гостях у сільського пароха й жартували за чаркою…

«Ви, пане Шекерик, геть на Довбуша схожий… Певне, за вами молодиці пішки ходять, ви ж такий бравий, що ніяка перед вами не встоїть».

Петро з охотою прийняв комплімент від відомої письменниці й по-парубоцьки відпалив, а Вільде на його жарт сміхом пирснула, й очі в неї засвітилися.

«А ви б устояли?» – примружив око Шекерик.

«Хтозна… Але ж я не попадя з Хоткевичевого роману», – відказала Вільде.

Згадка про знайомство з популярною письменницею не сходила із Шекерикової голови, й він врешті зважився завітати до неї. Вільде його впізнала, була привітною – може, згадала фліртову перемовку з ним на празнику, та по його стурбованому вигляду втямила, що гостеві не до фліртів. Шекерик вийняв із тайстри оправлену в коленкор книгу й подав її письменниці.

«Може, ви її й читали, це «Правда старовіку» Вінценза».

«Як би я могла таку книжку не прочитати? – подивовано відказала Вільде. – У мене вона є… – Взяла книжку з рук Шекерика й додала: – Така сама, видана у варшавському видавництві «Rój». Але чому ви…»

«Вінценза заарештовано».

«Господи! – зітхнула Вільде. – Та за віщо? Як можна таку людину в тюрму запроторювати? Таж його весь світ знає…»

«Допоможіть, добродійко», – прошепотів Шекерик.

Ірина Вільде довго й мовчки гортала книжку й промовила врешті:

«Залиште її в мене… Ви у добру годину прийшли. У Львові зараз перебуває польська письменниця-комуністка Банда Василевська. Вона запрошує до себе галицьких письменників для знайомства. Я вже отримала запрошення… Повірмо, що Господь цього разу буде до нас прихильний…»

…Банда Василевська намагалася втримувати на устах приклеєну усмішку, сама ж була худа й темна на обличчі – вся ніби просякла комуністичною ідеологією… «Така достоту, як «Короткий курс історії ВКПб», – подумала Ірина Вільде, слухаючи її райдужну промову про визвольний похід Червоної армії в західний край, про нечувані здобутки промисловості в Союзі та про заможне колгоспне життя. Вона закликала до самовідданої праці галицьких письменників, які у розкішному залі притишено слухали відому польську революціонерку. І вже вони знали, що всі як один мають стати речниками комуністичної партії і всі свої духовні сили і талант присвячуватимуть величній побудові соціалізму. І нічого іншого!

Й сталося те, чого зовсім не сподівалася Ірина Вільде, слухаючи патріотичну й завчену промову представниці нової влади. Закінчивши промовляти, Василевська поминула поглядом вірних радянській владі Петра Козланюка та Ярослава Галана й звернулася до Ірини Вільде – хай би вона – безпартійна і не заангажована в політику – висловилася з приводу славетних перемін у Галицькому краю.