Розділ ІІ Альфа і Омега

Довго творив Бог людину. Творіння це мало бути особливим. Справжнім, піддатливим, як глина, і живим, як Божий Дух. Хтозна, скільки часу минуло, скільки віків-тисячоліть прошуміло-прогуділо-пропливло, та врешті сталося диво – і витвір, ЛЮДИНА, був готовий…

Бог милувався своїм творінням. Бо не тільки зовні Людина була досконалою: очі її світилися глибоким розумом та мудрістю. Бог зачав вчити чоловіка того, що сам знав, і того, що вмів. Людина була добрим учнем, і Бог тішився, що таким удатним та здібним виявилося його творіння. І як кожен добрий батько, захотів Бог якось віддячити Людині за те, що учень, на якого покладалися такі сподівання, не розчарував його…

– Сину мій, – звернувся до Людини Бог, – а що би ти хотів отримати від мене в подарунок? Хочеш, я зірку наречу твоїм йменням чи навіть цілу галактику?

Замислилася Людина. Та не дуже довго думала, бо вона вже давно марила тільки одним: і у снах, і наяву, тим, що, як їй здавалося тоді, важливіше від вічності, від часу, від епох, від величі Божого задуму. Підвела свої блакитні очі на Бога і щиро мовила:

– Подаруй мені, Батьку, щастя!

Бог сумно та трохи розчаровано посміхнувся. Не такого він чекав від свого сина та учня.

Він узяв своє творіння за руку та відвів у власну майстерню. Там було чисто та порожньо. Чисті лави, прибраний стіл. Лишень на одній із полиць лежало щось липке, мокре та брудне. Бог узяв його і переклав до рук Людини.

– Я обіцяв виконати будь-яке твоє бажання. Ти захотів сам. Бери і твори. Яке сотвориш – таке й матимеш.

То була глина…

9. Доля

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо…

Григорій Сковорода

Вона посміхалася уві сні. Олексій не знав кому, янголам чи навіть самому Богу? Він погладив її по голові. М’які чорні кучерики сміливого янгола. Маленька сильна дівчинка із сумними очима, у яких, здається, вміщається вся зажура світу і така велика та ніжна душа…

Що він накоїв? Чому дозволив собі цю розкіш? Розкіш покохати жінку. Наперед знав, що мучитиметься, бо він там, у великих світах, не зможе жити, хай навіть поруч з нею. А вона? Він не посміє навіть просити її залишитися тут.

Але у Творця своя правда. Він, напевне, зараз, якщо йому є діло то тебе, саркастично посміхається в довгу бороду і думає: «Ох, козаче! Не нарікай! Чи не ти повторював, наче мантру, істину: усяке серце має свою любов. От маєш!»

Його любов зараз спала та лагідно посміхалася янголам…

Вийшов на вулицю. Сутінки от-от переростуть у світанок, а світанок стане ранком. Пішов на кручу зустрічати сонце, заодно провітрити голову.

З Дніпра дмухав вітер, трохи зарізкий, але теплий. Підставив обличчя його крилам. Досі в голові гуділи джмелі, тілом блукала приємна втома і блудив запах жінки, справжньої, його. Жінки, яка квітково духмяніла, яка обіймала так, як має обіймати жінка, яка цілувала так, що ледве не втрачав притомність… Торкався до неї так трепетно, мов до святої води, легко і ніжно входив у її хвилі, вода піддавалася, огортала його собою, крила її рук ніжно відкривалися назустріч. Вода заливала його, і він сонячним променем падав у її лоно та розчинявся…

Ще ніколи з жодною жінкою, навіть з найпершою, йому так добре не було. Коли ти і вона – одне, на вдиху та видиху, коли без слів – пісня, коли без нот – музика. Він підняв очі до неба. На сході зажевріло блідо-рожевим, наче хтось аквареллю пройшовся в тому місці, де небо цілується з водою. Художник додав барв, і рожева акварель перетворилася на червону заграву. Сходило сонце, спочатку несміло, поволі, мов маля, що вчиться спинатися на ноги. От воно своїм першим промінчиком зачепилося за спинку небесної колиски, другим, третім, четвертим. Маля посміхається, уже півкроку є, ще трішки… і… Небесний оркестр вибухає силою світла, вмикається сонячна доріжка з золота та смарагдів на плесі широкої ріки й тягнеться від того місця, де зійшло сонце, аж ген до протилежного берега. Уже двадцять років Олексій бачить це, і щоразу серце завмирає від краси Божого промислу:

– Батьку Небесний! Чого лиш ми не вміємо! І в глибини океанічні на батискафах пірнаємо, і про космічні подорожі до інших галактик уже навіть не мріємо, бо це от-от стане реальністю, і швидкість звуку долаємо, але при цьому бракує нам чогось справжнього. Хіба можна пізнати світ, не пізнавши себе?