Розділ «На дні душі»

– То я ж вас чекаю-чекаю. Ось все чистенько й розповіла напарнику. Як на сповіді. Тільки упіймайте антихриста, га! Упіймаєте?

Майор кивнув й вислухав усю історію з самого початку, поставив кілька уточнюючих питань, дав підписати якісь папірці і попрощався. Вони майже пішли, коли жінка раптом кинулася навздогін й захекано простягнула клаптик паперу:

– Так головне забули! Я ж номер машини того паскудника записала. Так, про всяк випадок, а воно, бач, і знадобилося.

Чоловіки хвилину стояли, мовчки дивлячись на клаптик, очевидно, відірваний із звичайнісінької газети, невеличкий такий, зім’ятий, а в ньому, виявляється, зосереджувався спокій цілого міста. Кілька звичайних літер та цифр, написаних поспіхом, так, з цікавості. А вони зараз вирішували все й запускали цілу машину по затриманню вбивці: короткі накази, уважні обличчя, швидкі рухи. Власниця папірця роздивлялась всю цю метушню й аж язиком прицмокувала, відчуваючи, що стала ледь не рятівницею світу. Майор зосереджено роздавав накази й робив телефонні дзвінки, Анатолій же спостерігав, як край неба змащується у щось рожеве, схоже на солодкий сироп. Може, солодкий, бо від меду? Сьогодні. Сьогодні все мало скінчитись. Раз і назавжди.

Коли його затримували, місто жило десятками ранкових справ. Стояла спека. Чи висіла? Анатолію здавалось, що вона утворює петлю довкола серця. Поруч незримо шуміло море, схоже на безкінечність, котра увібрала в себе його Оксанку й не віддала. Вся справа у ній, «Хвилі». Вже бачена, знайома назва, проте сьогодні кожна її літера піднімала з дна вогонь – велетенський, дикий, всепоглинаючий, і він нічого не міг з ним вдіяти. Стояв і горів зсередини, чекав. Чого? Ще не знав, лише хотів подивитись у вічі, просто зазирнути, і все. Петро не відходив, ні про що не запитував, навіть не говорив, був поруч, також чекав. А над їхніми головами котилося красиве й нещадне сонце.

Оперативна група прибула із запізненням. Практично всі, хто тренувався, вже встигли прийти до басейну, і цей факт ускладнював процедуру затримання. Люди з масками замість облич оточили будівлю. Чому з масками? Ні, то ж обличчя, живі людські обличчя, просто зосереджені до такої міри, що видаються кам’яним зліпком. Кожне займає відведену йому позицію, чітко й впевнено, жодних зайвих рухів. Здається, вони – частинки цілісного організму, що повільно наповзає на будівлю з усіх боків, приміряється й рвучко, миттєво йде в наступ.

Кидок, й двері розчинені навстіж. Чути кроки й спантеличені голоси. Далі – крик. На другому поверсі б’ється скло й дзвінко летить донизу колючим дощем. Уламки лягають на бруківку чудернацьким мереживом, що віддзеркалює сонце. Десятки сяючих плям прошивають будівлю, і раптом у цьому калейдоскопі з’являється чоловіче обличчя – всього лиш на мить, його одразу ж затягують вглиб кімнати, проте Анатолію цього вистачає, аби збагнути найголовніше: ВІН. Це знання пронизує блискавично. Раз – і все. Нічого не потрібно запитувати, уточнювати, доводити чи перевіряти, бо є очі – глибокі, оголені, в них пульсує страх і лють одночасно. Здається, від їхнього погляду можна отримати опік. То що сталося тоді? При першій зустрічі? Чому не відчув? Стояв, розмовляв, розпитував, навіть виправдовувався, коли навпроти був убивця його дитини. І одразу ж думка: ЗА ЩО? Має ж бути причина. У всього є причина, по-іншому… Не буває по-іншому.

Озирнувся. Майор стояв поруч, зосереджений, одразу й не збагнеш, що всередині, мабуть, полегкість. Упіймали.

– Коли допит?

– Одразу ж. Тобі не варто. Правда.

– Ні, потрібно. Я хочу сам почути, чому.

З будинку швидко вийшли й пірнули у машину. Не люди – тіні. Анатолій не встиг зорієнтуватись, як автомобіль вже зник у куряві перехрестя, запам’яталися лише руки – за спиною, на них – блиск металу. Затриманий не пручався, йшов швидко, з опущеною головою, якось спокійно. Ще не вірив чи вже був упевнений, що минеться? У таких все минає, прослизає, як крізь пальці пісок, і не залишається й сліду. Петро важко дивився вслід, мабуть, остерігався того ж самого, зате місто вже вибухало новиною, несло її, стукало у двері, зойкало і зітхало, молилося, кляло, шаленіло. Звільнене від Звіра, воно перетворювалося на вулик, у якому після затяжних дощів раптово прокинулись геть усі бджоли.

– Затримали!

– Невже?

– Нарешті.

– Справді він?

– Убивця!

Анатолій повертався додому, ледь пересуваючи ноги, зупинявся. Дорога сьогодні здавалась безкінечною, такою довгою-довгою, немов на інший кінець світу треба дійти босоніж по розпеченому залізу. Курява стелилась до ніг, чіплялась за одяг, в’їдалась у нього, наповнювала собою світ і думки, а по всьому місту люди спонтанно збирались у групи скрізь: біля магазинів, установ, кіосків і дитячих майданчиків, а то й просто посеред вулиць, – збуджені, розтривожені і… щасливі? Хоча ні. То не могло бути щастям, щось інше. Тоді що? Адже усі, кожен у цьому натовпі душ шепотів, як заклинання: «Нарешті». Анатолій чув той шепіт, вбирав його – шкірою, ловив погляди, нанизував їх на нитку свідомості, аби знову і знову повторити: сталось, не сон. Тоді чому так страшно?

Страшно нарешті дійти до дому й лишитися у ньому – самотнім. Бо тоді… може здатися, що впійманий Звір – усього лише вибрик виснаженої свідомості. Серед людей і їхнього перешіптування простіше, а опиняєшся на самоті – і впевненість розтікається, породжуючи страх. Дивно. Напевно, потрібен час. Навіть для того, аби повірити, потрібен. Та він звикне, раніше чи згодом, звичайно, краще раніше, втім… Надто довго шукав Звіра, встиг врости у ці пошуки мозком й кістками, саме вони надавали серцебиттю бодай якогось сенсу. А що тепер? Скінчилось. Убивця в клітці, сонце не згасло, час біжить – так само впевнено, бо приречений бігти, люди полегшено видихають, діти всміхаються, місто живе. А відчуття, що у клітці – він, з пусткою в грудях, діркою, що росте, засмоктує і кривавить. І чим заповнити її?

Дійшов до двору. Таки дійшов. Спинився, дивився на вікна, якісь… сиротливі… до плачу. Дивно. Оксанка не жила тут ніколи, бувала рідко, час від часу, і завжди ненадовго, то звідки ця пустка? Нехай всередині пустка, але щоб там… Це куди не піди – скрізь. Ні. Є ж озеро. Біля нього все інакше, навіть зараз, коли Оксанка, здається, пішла остаточно, там вона є. І вранці була. Він пішов туди одразу ж, як дізнався. Вогонь шматував зсередини, випікав, гнав і збивав з ніг. Анатолій біг до води, боявся не встигнути, запізнитись… навічно, але вона БУЛА. Примарна? Нехай. Іншої не буде, але і з такою можна побути поруч: заплющити очі, завмерти, розчинитись у таїнстві й відчути… дотик: