Розділ «На дні душі»

– Татку…

Очі, посмішка, веснянки на носі, тоненькі долоньки.

– Ти поруч?

– Я скрізь, я у тобі.

– Я нарешті дізнався, хто твій убивця.

Тиша. Дзвінка. Біжить повітрям й зникає у гущавині дерев.

– Доню!

Зірвався з місця, кинувся за дзвоном, а упіймав вже іншу – суцільну – тишу. Не потрібен донечці убивця. Щоб більше не вбивав – потрібно, а вбивця – ні. Дивно, адже весь цей час він думав, що шукає Звіра заради неї, її спокою, а виявилося – лишень для себе.

З воріт назустріч вибіг Бой, ліг до ніг і чомусь затулив голову лапами. Анатолій здивувався:

– Ховаєшся? Від себе не сховатись, братику. Правда все одно наздожене. Хороший пес.

Нашорошив вуха, лизнув долоню, а потім підірвався й щодуху побіг до будинку – зустрічати господаря. Віталій посміхався, як завжди. Не вміє – не посміхатись назустріч.

– Доброго дня.

– Здрастуй. Все гаразд?

Теплі очі у відповідь.

– Ви вже знаєте?

– Так.

– Горицвіт! Хто б міг подумати?! Серйозна ж ніби людина, спортсмен, тренер, з такої сім’ї впливової – і щоб убивця?

– Монстри бувають скрізь, Віталію. Там – їх навіть більше.

– Так. Знаю-знаю, гроші, влада псують людину, але ж він здається абсолютно нормальним. Якби божевільний, а то… Навіщо дітей? Навіщо топити?

– Якби знаття…