Розділ «Траєкторія сліду»

Господиня здригнулась й чомусь заховала обличчя долонями.

– Я досі думаю, що все це сон, мара. Цього не могло відбутися в реальності.

Жінка повільно опустила долоні, оголяючи погляд, від якого хотілося бігти.

– Юля була моїм життям, я… Я не знаю, як… Як жити тепер? А ви? – Її шепіт різав на рівні смужки, а потім скручував їх у знаки питання. – Ви знаєте???

Майор з переляку впустив папірці на підлогу й метушливо почав їх збирати. Листки плутались і знову, і знову випадали з рук. Анатолій видихнув:

– Поки що знаю.

– Поки що?

– Так. Я живу, щоб убити.

Майор відірвався й ошаліло замахав руками:

– Спокійніше, а то ми тут до такого договоримося.

Однак жінка навіть не кліпнула, продовжуючи дивитися кудись глибоко, так глибоко, що, здавалось, торкалась відкритого серця рукою.

– І ви сподіваєтесь, що після стане легше?

Конвалії на стінах задзвеніли: «Легше-легше-легше».

– А що буде після – мені все одно.

Слідчий нарешті зібрав документи й охайно виклав їх перед господинею.

– Будемо вважати, що ніяких погроз я не чув, – він ще раз подивився на Анатолія. – Якби кожного вбивцю вбивали, серед нас не лишилося б живих.

Жінка в чорному здригнулась і подивилась на майора – уважно, фіксуючи кожну деталь, немов бачила вперше. Анатолію чомусь стало зимно. Він повільно підійшов до вікна, крізь відчинену квартирку якого заповзало літо – з усіма своїми жахами та спекою. Він розумів, але вдихаючи просмажене повітря, міг думати тільки про одне: його доня не дихає, не посміхається і не живе через Звіра, Звіра, а не людину. Господиня озирнулась довкола, а потім повільно присіла поруч з майором. Довгі пальці гортали папери, а ті шурхотіли – неначе співали за упокій.

– Я підпишу все, Петре Васильовичу. Покажіть де.

Слідчий витер спітніле чоло і якось винувато тикав ручкою у бланки. Анатолій безсило стискав кулаки, коли раптом спитав, навіть не усвідомлюючи, навіщо це йому:

– А можна подивитися… якою була ваша дівчинка?