Розділ «Світлячок серед латаття»

– Я зараз все приберу. Любий, не хвилюйся, це всього-на-всього хвилинка.

Чоловік втомлено зачинив за собою двері їдальні, отож бо й воно – хвилинка.

У ванну повільно набігала вода, піднімаючись неквапливо, по міліметру. Здавалось навіть, що вона стоїть на місці, однак прозора поверхня поволі огортала ступні, живіт, груди. Вода не була гарячою, гарячої не потрібно – ледь тепла, як у озері. Вона про щось говорила, рухалась, співала. Знати тільки б, про що.

– Толю, ти у ванній? Толь, відчини. Чуєш?

Тиша, споєна шумом води.

– Толю! Не лякай мене, відчини.

Легені зробили останній вдих, й чоловік рвучко занурився у прозору пастку. Секунда. Друга. Третя. Поки що зовсім не боляче. Чути, як у сусідній кімнаті стурбовано кричить телефон. Звуки робляться дивними – приглушені та дзвінкі одночасно. Перед очима світло. Це ж треба, скільки світла під стелею, тільки ж знову – якогось розмитого. Добігає хвилина, друга. Хочеться вдихнути, однак довкола вода, сама вода. А її не вдихнеш, її потрібно увібрати в себе, заповнюючи кожну клітину цього нестерпного болю. Легені стискаються, ще трошечки, секунда, друга. У двері кімнати нещадно врізаються жіночі кулаки. Навіщо так гамселити? Манікюр зіпсується.

– Толю! Дзвонить слідчий, у парку втопили ще одну дівчинку!

Вдих, і сповнений дикої люті крик: «Звірюка!!!»

Рената злякано огорнула чоловіка рушником, ретельно витираючи залишки води, він же легенько поцілував її в чоло й прошепотів:

– Відміни психотерапевта.

Помирати зарано та й рани зализувати нема коли, адже Звір у лігві, і його треба знайти, а потім… потім і буде кінець.