Розділ «Світлячок серед латаття»

Однак уже ввечері над містом стояла та сама спека, неначе зливи й не було. Здалося навіть, що вода привиділась або наснилась – подібне трапляється з речами, на які чекають надто довго. Анатолій втомлено піднявся на другий поверх, зайшов до кабінету і наглухо зачинив двері та єдине вікно (щоб як у труні), дістав пляшку найдорожчого коньяку (вже й не пам’ятав, для якої саме визначної події припас) й на одному подиху випив – склянку, другу, третю. Не допомогло. Перед очима все одно стояла одна і та сама картинка: на труну сиплеться свіжа земля, а з неба нестримними потоками ллється вода, знову, знову і знову. Це ж треба, він практично нічого не пам’ятав із похоронної процесії, а це видіння так глибоко врізалось у свідомість, що, здавалось, пустило там коріння. Чоловік безсило відсунув убік напівпорожню пляшку, встав, підійшов до стіни та з усієї сили загасив кулака об тверду поверхню. Заболіло. Значить, живий.

У двері лякливо постукали.

– Толю, відчини. Так не можна, чуєш?

– Все під контролем. Не хвилюйся. Йди.

Жінка хвилину постояла під дверима, нервово вслухаючись у важку тишу, а потім тихенько прослизнула у кімнату поруч. Він видихнув і повільно сповз по стіні. Рената боїться. Треба ж такому статись. Вона нервує ще за когось, окрім себе… Дивно, а може, він і справді божеволіє?

Одразу ж згадалося обличчя Іри там, на кладовищі, і стало страшно. Так-так, він, як решта чорного натовпу, боявся дивитись на неї, особливо в очі, адже їх там не було, натомість – пустка, розміром у божевілля. Вона стояла така відсторонена й мертва. Хоча… а, може, щаслива, га? Вона ж так і не зрозуміла, що сьогодні поховала доньку, натомість він… Що зрозумів він?!! Чоловік зіскочив на ноги, вхопив пляшку зі столу й від безсилля пошпурив у годинник на стіні. Під ноги посипалося бите скло, уламки, коліщатка – ціла вічність, подрібнена на невблаганне та банальне: тік-так, тік-так, тік-так. Для доні його вже не буде. Так-так. Гримаса відчаю на все серце – від краю до краю. Кінець.

З наступних дев’яти днів він нічогісінько не пам’ятав – занадто схожі, ідентичні. Ранок, обід, вечір, ніч, потім знову по новому колу. Хто вигадав цей рух? А головне: навіщо рухатись, коли куди не йди, все одно наштовхуєшся на стіни. Ні, не стіни будинку. Їх навіть на бачиш, вони невидимі, проте кожна клітинка єства впирається у тверду опору й усвідомлює – мур. Його не пробити, не обійти, не вислизнути, бо виходу просто НЕМА.

Рената щулиться й знову та знову не відходить від нього бодай на крок, нагадуючи цим хижака у засідці. Так-так, він навіть знає, кого саме. Пантеру. Це ж треба, їй пасує навіть цей бісовий чорний колір.

– Толю, ти б поїв. Млинці, твої улюблені.

– Пізніше.

– Ти говориш це вже більше тижня. Далі так продовжуватись не може. Ти від голоду помреш, а мене засудять. Серденько, ну спробуй бодай шматочок, давай я сама тебе погодую, ну…

Чоловік нервово махнув рукою:

– Облиш.

Жінка поставила тарілку на стіл і м’яко обійняла за плечі.

– Толю, життя не закінчилось, воно продовжується. Ти мусиш зібратися й жити далі. Чуєш? Як це не тяжко, боляче, однак…

На чоловічому чолі утворилась зморшка – чимось схожа на знак запитання. Жінка зітхнула й таки наважилась:

– Я… я консультувалася з психотерапевтом… Він може допомогти тобі вийти з цього стану. Він стовідсотково допоможе, це прекрасний фахівець найвищої категорії. Не гнівайся, але я… Я запросила його до нас, сьогодні увечері.

Анатолій напружився, а потім обережно, проте впевнено зняв її руки з плечей.

– Спасибі, але на майбутнє: будь ласкава, подібні плани обговорювати зі мною. Я ж сказав – усе під контролем.

Господи! Як він хотів у це вірити. Аби все було, як колись, як дев’ять розпечених днів тому, коли здавалося, що весь світ затиснутий у нього між пальцями. Дикість. Що? Що він може контролювати? Власний мозок відмовляється коритись, сплутуючи реальність із минулим в один чудернацький клубок, а де там що – піди розбери. Ось. Йому знову привиділась посмішка доні. Чоловік міцно заплющив очі, а відкривши, зрозумів, у чому справа. На обідньому столі стояло величезне фото його дівчинки, де вона посміхалась, тепло-тепло, неначе йому одному. Анатолій підскочив і різким рухом змів скатертину зі столу, посипався дорогий посуд, розлітаючись по підлозі на десятки скляних росинок. Роса… Тут?… Господи, знову і знову вода. Вода, вода, вода й голос Оксанки: «Тату».