Розділ «III. Вiн та вона»

Вiдповiдь була передi мною.

Сумнiвалась не бiльше хвилини, а згодом соромилася своїх вагань, адже все було зрозумiло вiд початку. Так мало бути. I так буде.

…Майже два мiсяцi тому, ще в потязi «Львiв – Санкт-Петербург», зателефонувала Свiтланi, подрузi та заступницi в галереї.

– Анно! – радiсним голосом озвалася трубка. – Загуляла ти, загуляла! Дозволила собi розслабитись, як нiколи. Ми тут уже зачекалися!

– Та їду ж, їду… Рано-вранцi буду. Що там у нас?

– Олегову виставку готуємо.

Я здивовано мовчала.

– Виставку, кажу, готуємо…

– Олегову? – уточнила я.

– Ти що, не в курсi? – у голосi Свiтлани забринiли нотки нетерплячої цiкавостi. – Твiй чоловiк готує виставку, вiдкриття призначив на старий Новий рiк. Невелику, та все ж…

– Ти дивись… – усе ще не вiрила я.

– Ти з вокзалу до нього? Я можу заїхати, по дорозi до галереї вiдзвiтую.

– Я до себе.

…Вона пригнала пiд мiй будинок, заледве я вийшла з ванної. Наш обмiн iнформацiєю виявився нерiвноцiнним. Окрiм робочих новин, Свiтлана розповiла про те, що Олег взявся за розум, почав працювати, не п’є… Я мовчки вислухала те, що вiн став краще виглядати й купив собi два светри.

На її нетерпляче: «А ти як?», вiдповiла: «Нормально». Розповiдати не хотiлося.

У галереї без мене накопичилися невiдкладнi проблеми. Я й узялася за них без особливого ентузiазму. Свiтлана сказала правду: Олег i справдi натхненно готував свою виставку. Вiн посвiтлiшав обличчям, йому пасував стан енергiйної дiяльностi. Моя вiдсутнiсть пiшла йому на користь, а повiдомлення про те, що вiдтепер ми справдi житимемо окремо, сприйняв спокiйно. Сказав лише: «Це ти так вирiшила?… Г-м-м. Це я так вирiшив, второпала?» Менi було байдуже, як це виглядатиме збоку i що про це говоритимуть люди. Ми обоє полегшено зiтхнули.

За кiлька тижнiв я написала три картини, сама, без пiдмайстрiв. Здивувала тих, якi побачили їх першими. Це була я, моя рука, моя технiка, i водночас немов не я. Цю нову Анну я нi з ким дiлити не збиралася. Наразi ще не могла оцiнити своїх робiт, треба вiдкласти їх i дочекатися холодно-вiдстороненого сприйняття. То менi шалено подобалося зроблене, то здавалося, що все воно нiчого не варте.

Колись я вивела закономiрнiсть, яку назвала «правилом мухи». Вона полягала в тому, що талановита людина далеко не завжди здатна себе адекватно оцiнювати. Особливо в жанрi автопортрета. А мої новi роботи були саме такими.

Колись український фотохудожник Микола Гнисюк, автор фотопортретiв багатьох знаменитостей, сфотографував грузинського режисера Отара Йоселiанi з мухою на чолi. Гнисюк вчасно схопився за фотоапарат, який завжди був у нього напоготовi. У портретi зiйшлося все: муха, що всiлась на чолi мiж бровами, не схибивши нi на мiлiметр, вираз обличчя кiнорежисера, освiтлення, ракурс зйомки, професiйнiсть фотографа. Йоселiанi портрет сподобався, вiн лише попросив заретушувати муху як зайву деталь. Гнисюк вiдмовився. Згодом портрет «Муха» зiбрав оберемок призiв на престижних фотовиставках. Як кiнокласик мiг не побачити у своєму фотопортретi найголовнiшого? Мiг. Iз талановитою людиною таке трапляється, коли справа торкається її особисто. Правило мухи.

Сюжети моїх нових картин були простi.