Розділ «Історія четверта Посиденьки на Александерплац»

— Коли махну рукою — побіжимо, — скомандував провідник. — Як свисну, лягаймо. Там брід, переходити хутко. Якщо буде потреба, пірнатимемо. Зрозуміли? — Він шепотів, але так по-домашньому лагідно-ніжно, що не відчувалося, що перебіжчики роблять щось протизаконне, що їх можуть без попередження, помітивши зверху, розстріляти…

Побігли! У вухах відлунювало важке дихання. Добре, що Лариса — колишня спортсменка, їй біглося легко й весело. Дві інші відстали. Чути було, як та, що їх привела до провідника, сказала: «К бісу!» — і, вірогідно, спинилася, злякавшись. Лариса дихала в потилицю провіднику. Той легенько свиснув. Упала обличчям у холодну вогку пожухлу траву. Сніп світла пробіг по спині. Це відчувалося фізично. Коли промінь пішов далі, провідник зірвався на ноги й погнав до води. Лариса за ним, а білоруска й чолов’яга — за нею. До цього українка думала, що води буде в гіршому разі по коліна, але її було аж по шию. Одяг намокнув, став важким і тягнув на дно. Аби не відчувала ногами тверді, потонула б. Думала про те, як важко дається перехід іншим, які на голову нижчі від неї. Холод скручував кінцівки. Вибралися, лягли, перечекали, допоки прожектори погладять їхні змоклі тіла холодним світлом. За командою побігли до лісочка.

— До міста тут кілометрів вісім-десять. У темряві йти — швидко не вийде. — Провідник вказав на міст, який чорним контуром виділявся на темному тлі горизонту. — Вам потрібно туди. Переодягайтесь. Краще біжіть підтюпцем, щоб розігрітись. Добре, що перестало сіяти. Ну, бувайте, не бійтеся, тут вас ніхто не образить.

Провідник зник так само непомітно, як і з’явився.

У польському кафе Лариса замовила собі вечерю на двадцять євро. Для поляків то були великі гроші, й вони запопадливо обслуговували брудну, з вологим волоссям панянку. В туалеті висушилася феном, який їй притаскала дівчина, що працювала за стійкою. Чекала чи не дві години, допоки за нею зайшов шофер буса. Він не сподівався на зустріч із заробітчанкою.

— Ого! А як це ви? Фури, бачив, не пропускали… — Він почухав потилицю.

— Ви ж казали — не потонеш. — Жінка засміялася. — От я й випливла!

«Спати, спати…» — лунало в голові, коли Ларису колихало на задньому сидінні «фольксвагена».

П’ята година ранку… Ключ у шпарині виспівує радісним скрипом, прорізуючи ранкову тишу… Лариса відчиняє оббиті дерматином і оздоблені цифрою 67 вхідні двері. Щоб не розбудити мешканців, навшпиньках пробирається до коридору. Вона не повідомляла, що приїде. Не хотіла турбувати. А якби з нею в дорозі щось сталося? Мама хвилювалася б. А так…

Жінка на повні груди вдихає знайоме повітря — пахне смаженою картоплею. «Напевно, вчора мама Василька годувала його улюбленою стравою», — відзначає з усмішкою. Намацує на стіні вимикач, клацає. Коридор тьмяно освітлюється… Лариса здригається від несподіванки… Перед нею стоїть заспаний, у старенькій картатій піжамі Василько.

— Мамо! Ти прийшла? — питає, потираючи спросоння оченята. Питає так, ніби мама щойно виходила на хвилиночку.

— Прийшла, любчику!

Лариса підхоплює малого на руки і нестримно, зі вселенською материнською любов’ю притискає його до себе.

1

Маленький в’юнкий чоловік (діал.). note_1

2

Лякався (жарг.). note_2

3

Взуття (діал.). note_3

4