Розділ «Історія четверта Посиденьки на Александерплац»

— Так. Я поїду, вона просила, — гарячково почала збиратися Таша. — Ти, Лауро, живи тут. Ось зараз напишу список, до кого ходитимеш.

Жінка бігала з кутка в куток, виглядала незграбно, бо досі була вдягнена у блискучі шорти й майку. Нервово скидала до валізи свої речі.

— Ташо, що ти робиш? — схопив за руки кохану Сергій. — Ти не можеш просто так їхати. Потрібно домовитись.

Наталка знала, що таким, як вона, несила просто взяти квитка на потяг і рвонути додому. Вони — нелегали, можуть потрапити до в’язниці за порушення візового режиму. І до того ж як вона збирається перевозити таку величезну суму грошей?

— Ти йди, Сергію, йди. Твоя правда. Я від завтра почну готуватись. Іди… — Вона виштовхала чоловіка за двері й підійшла до Лаури. — От бачиш, як воно складається. Від смерті подруги і я, і ти виграємо.

— Усі ми колись помремо. Кожному свій час. Та чи кожен із нас зможе відчути, що смерть поряд, чи кожному випаде можливість зробити на останньому подиху добро ближнім? Напевно, лише обраним.

Таша раптово змінилася на обличчі.

— Ти поїдеш! — випалила, поспіхом витираючи зволожнілі щоки, і, вдаривши себе по них, почала скакати без музики, виконуючи джайв, берлінський джайв.

Тоді схопила Лауру за руки, примусила повторювати за собою танцювальні рухи. Коли обоє видихалися та гепнулися на підлогу, Таша повела далі, важко дихаючи й не випускаючи руки подруги зі своєї, надто гарячої:

— Мені не можна їхати. Я безпутна. Всі гроші віддам чоловікові, як не своєму, то чужому, — натякала на Сергія. — Я, як закохаюсь, живу лише для нього, для єдиного. До того ж не зможу я жити вдома… — Довгенько думала. — Так, не зможу. Затягне мене побут, не візьму я ніякого малюка з сиротинця, хоч би як хотіла. — Іще декілька хвилин прислухалася до внутрішніх терзань. — Ні, не візьму… Ти поїдеш, Ларисо, ти поїдеш.

Лариса слухала й не могла второпати, до чого веде Таша. Навіть схильна була скидати ці марення на шоковий стан. Та Наталка вклала Ларисі до рук гроші.

— Це треба покласти в банк на рахунок. Думаю, що не в один. По десять тисяч у п’ять банків. — Наталка гарячково розмірковувала вголос, тиняючись квартирою з кутка в куток. — Кілька штук забереш із собою. Що ще? Я розвідаю, як тобі краще вибиратись звідси…

— Василько! Я його скоро побачу? — шепотіла Лаура, зрошуючи зароблені невідомою їй жінкою гроші слізьми, й не вірила своєму щастю.

— Галя хотіла, щоб її гроші допомогли дитині. — Наталка виглядала надто збудженою. — Вони й допоможуть. Бо ж яка з того користь, як я візьму дитину, а ти втратиш?..

Усе майно, що його мала везти на Батьківщину — подарунки рідним та Василькові, особисті речі, банківські картки й невелику суму готівкою, — жінка запакувала до однієї великої картатої торби, що їх використовують заробітчани, і принесла до станції метро Александерплац, вірніше, до автостоянки поблизу цієї станції. Таша активно допомагала подрузі. На те, щоб профільтрувати план дій та узгодити його з Ларисою, Наталя витратила три дні.

— Як щось піде не так, речі повернуться до мене, — доповідала знервованій Ларі.

На жінок чекав водій бусика, який докладно розповів, що робити далі.

— Зараз їхатимеш до Франкфурта-на-Одері, — звернувся до Наталки, яка вказала на Лауру, і чоловік повів далі, дивлячись на молодшу: — Сідаєш тут на потяг, і через годину ти на місці. Тоді сунеш від станції вглиб міста аж до лісу. — Знову зиркнув на Наталю. — Ти лишайся, ніяких проводжань! — Таша кивнула на знак згоди, а водій говорив напівпошепки, раз по раз зиркаючи собі за спину: — Там ліском пройдеш, не звертаючи, допоки не побачиш на узбіччі траси фуру. То поляки. Вони беруть наших, зачиняють у рефрижераторі. Чула про такий спосіб перетину кордону? — Чоловік загиготів, а тоді враз увірвав сміх, коли Наталка кинула на нього спопеляючий погляд. — Там недовго потрібно просидіти, хвилин сорок, допоки фури перетнуть кордон, їх, як правило, не затримують і не надто прискіпливо оглядають. Хоча треба взяти з собою теплі речі, бо й за сорок хвилин можна дуба врізати… — Поки Наталка, розкривши торбу, добувала Ларисиного светра, вовняні штани й поліетиленову торбинку, щоб було в чому все це нести, чоловік розповідав: — Поляки на місці докладно проконсультують, що робити. Даси їм сто п’ятдесят євро. Не більше і не менше. Нам демпінг не потрібний. З іншого боку, в Польщі, будеш чекати на мене в кафе, вже, в біса, не пам’ятаю, як воно там зветься, але відразу, за мостом.

— А коли ви приїдете?

— Питання не має відповіді. Коли мене пропустять через кордон. Ввечері. Ти можеш бути десь на годину раніше від мене.