Розділ «Історія друга Таша з Александерплац»

Він промовляв це слово ще з десяток разів. Навіть оголосив, що відтепер можна залишати Ташу на самоті, без керівництва. І це на другому році роботи!

Задоволена Наталка взувалася в коридорі, стоячи на одному коліні. Йошка височів над нею, щось теревенячи про взуття фірми «Кампер», якого в нього було безліч.

— Сто п’ятдесят євро… — казав, а Таша швидко зашнуровувала стерті кросівки, які сьогодні вдягла замість своїх улюблених зручних, але теж уже прадавніх черевичків. — Я тобі куплю… — раптом виголосив, і Наталя здригнулася. — Поїдемо наступного вівторка до крамниці — приміряєш.

Взуття було неперевершене, шкіряне зі спеціальною ортопедичною устілкою. «Бігати Берліном у таких — саме задоволення, — думала Наталя раніше, коли чистила хазяїнове. — От би мені таке… Але ж дороге, зараза!»

— Купиш? — перепитала, встаючи.

Вона рефлекторно задерла светра, аби підтягнути джинси, що з’їхали з талії.

— Що це? — здивовано запитав Йошка, тицьнувши Наталці мало не в пупа.

«Боже! — засоромилася жінка й обсмикнула светра. — Там же в мене мотузок». Наталка підперезувала штани біленьким мотузочком, шкодувала грошей на пасок, а ці кляті штани все спадали. Купила їх на барахолці за копійки. Чи то вона схудла, чи джинси з лайкрою розтяглися, біс його зна. Але факт залишився фактом — штани сповзали, з цим потрібно було щось робити. Недовго думаючи, Таша використала мотузок. Думала — тимчасово, але ця тимчасовість розтяглася чи не на півроку.

Німець довго сміявся, тоді прибіг до українки з камерою й попросив сфотографувати. Для нього така побутова справа виявилася проявом неабиякої фантазії.

— Я не буду фоткати обличчя, лише цей сегмент, — запевнив.

Закінчивши, приволік класного шкіряного ременя, який коштував для робітниці захмарних грошей, та простягнув його жінці. Та поміняла його на мотузок, яким Йошка показово підв’язав невеличке деревце, що росло в діжці на балконі. Ремінь виявився вдвічі більшим за Ташину талію. Йошка, використовуючи не притаманну йому винахідливість, відрізав садовими ножицями зайвий шмат, пробив спеціальним приладом дві дірочки й, задоволений собою, власноруч вклав паска Таші в лямки джинсів. Жінці здалося, що він надто гаряче дихає в її оголений живіт. Чоловік, зігнувшись, вдавав, що пасок важко пропхати крізь лямочки. «Аби лише не казав, скільки цей ремінь коштує…» — подумала.

— Цей ремінь… — почав Йошка, супроводжуючи Ташу за двері. Але чомусь не продовжив, а змінив тему: — Наступного разу їдемо за «камперами». Чюс[49]! — попрощався й зачинив двері.

Таша знала, що він зараз дивиться у вічко. Тому, аби полоскотати чоловікове его, демонстративно підняла кофтину і, прицмокуючи язиком, роздивлялася подарунок, допоки ліфт не під’їхав до шостого поверху.

Сидячи вдома за чашкою трав’яного чаю, насолоджувалася перспективою отримати круту взувачку. Її думки перебило гудіння мобільного, який був виставлений на віброрежим. Дзвонив Йошка. Несамовито кричав на все горло:

— Куди ти поділа гусячий жир? Гусячий жир, гусячий жир!

Оскільки Наталка не могла зрозуміти, що він хоче, старий тричі повторив словосполучення, думаючи, що жінка не втямить, що таке гуска і що таке жир.

Крізь сльози Йошка пояснив, що на столику в кухні стояла глибоченька мисочка, а в ній — гусячий жир. Він, мовляв, минулої середи смажив гуску, яку в елітному магазинчику купив за скількись там євро. Жир, що стікав, хлюпаючи й булькаючи, з цієї елітної гуски, він, Йошка Шумахер, власноруч збирав у ту глибоченьку мисочку. Вона, та глибоченька мисочка, з Божою допомогою простояла майже тиждень на столі, нікого не чіпала, а тепер пан німець не може її знайти. Єдина, хто могла кудись запроторити гусячий жир, — Таша, яка сьогодні працювала без керівництва, без порад і вказівок. І тепер у нього більше немає гусячого жиру. Жиру! Гусячого! У глибоченькій мисочці. І так по колу зо п’ять разів.

Тим часом, допоки пан Шумахер оповідав сам собі історію гусячого жиру, Наталка вигадувала, що б таке збрехати, аби не довести хазяїна до інфаркту. Адже це вона вилила той клятий жир. Вихлюпнула його в унітаз, змила й забула. Ну, навіщо, скажіть, будь ласка, в помешканні мільйонера знадобилася глибоченька мисочка смердючого жовтого гусячого жиру, якому виповнилося п’ять діб? «Може, він думав натирати ним свої старі кості? — розмірковувала Таша. — То я йому натоплю іншого».

— Я його викинула! — зважилася на зізнання Таша. — Якщо тобі він так потрібний, то я натоплю іншу глибоченьку мисочку.

— Він мені не потрібний ні на біса! — волав Йошка.