Розділ «Історія перша Халла з Ґрюневальда»

Леонід заливисто зареготав, переклав українцям, що хотіла сказати Хельке:

— Це Хельке, наша хазяйка. Це її квартира, а ми тут цей… живемо.

Галині Сергіївні кортіло запитати: «А ми де житимемо?», але вона стрималася та заговорила до фрау Хельке її рідною мовою. Німкеня виявилася доволі демократичною особою, на додачу до цього говіркою й веселою. Розповіла, що страшенно любить російську культуру, характери та особливості, притаманні людям із колишнього Союзу. Тепер вона мешкає в умовно Західному Берліні, а все попереднє життя, аж до падіння Стіни[5], була соціалістично налаштованою. Перебравшись на капіталістичну територію, залишилася відданою колишнім політичним уподобанням.

Коли Хельке вже почала розповідати про свої негаразди з чоловіками, до квартири ввалилося галасливе кодло з трьох осіб: двійко хлопчиків — десяти й семи років — і жінка.

— Це Оля, — пошепки повідомив Леон Максимові.

Той передав звістку Галині. Ольга, як вправний пастух, керувала малими, які збиткували щосекунди. Хлопці були дітьми Хельке, але складалося враження, що вона їх не помічає. З будь-яким питанням вони зверталися до української няньки.

Приєднатися до вечері українка змогла лише тоді, коли врешті-решт загнала малих до їхньої кімнати та вигадала їм там заняття.

— Ну, тепер давайте знайомитись як слід. Я — Ольга. Льоня, напевне, вам усе розповів щодо роботи. — Ольга говорила дуже швидко.

— Нічого я не розповідав, — бовкнув Леонід. — Сама взялася — сама розповідай.

Галина відчула якісь негаразди і, кліпаючи очима, подивилася на Максима. Той засовався на стільчику.

— Справа в тому, що ті люди… які хотіли вас брати на роботу… Ну, вони… коротше кажучи… вони відмовилися.

Разюче зізнання вибило останній камінь надії з-під ніг українських горе-заробітчан. Відразу почали фільмуватися шляхи відступу, повернення додому зовсім без грошей, машини немає, квартиру заберуть за борги… Бр-р-р!

— Зачекайте, але ми так не домовлялися! — зірвався з місця Максим.

— Сядь! — весело, але з металевими нотками у голосі сказав Леонід.

Розмова точилася українською. Сімейство Гнатюків (таке було прізвище Ольги й Леоніда) не зважало, що хазяйка квартири ніц не розуміє, а лише слухає й роздивляється своїх гостей.

— Не треба давати хазяйці приводів для нервування. Вона думає, що ви — наші далекі родичі. — Леонід широко всміхнувся.

— Розумієте, не завжди виходить так, як планується… — Ольга, щоб не відкидати Хельке на задвірки бесіди, на жахливому німецько-англо-російському суржику показово пояснила псевдородичам, що тітка Хельке, яка, власне, й мала надати роботу, тро-ошечки передумала.

— Так! Так! — застрекотіла чорношкіра красуня, звертаючись виключно до Галини. — Вона така божевільна. То каже «хочу», то «вже не хочу». Та ви не хвилюйтесь, якщо я пообіцяла Ользі допомогти її родичці, — я це зроблю. Тим більше що ви добре знаєте мову. А Макс також говорить? — Хельке подивилася на Максима, а той, почувши своє ім’я, лише частіше закліпав повіками та пришелепувато посміхнувся у відповідь.

— Ні! — відповіла Галина й миттєво переклала всю тираду Хельке трьом слухачам.

Усі заспокоїлися, ще трохи випили, Ольга пішла мити невгамовних хлопчиків, Хельке одним пальцем пограла на піаніно, а Максим із Галиною вийшли на терасу, аби поговорити про події сьогоднішнього важкого дня.