Розділ «Історія перша Халла з Ґрюневальда»

Західні берлінці воліли не вступати в суперечки з чорноробами, бо хто ж тоді слідкуватиме за чистотою в їхніх оселях за невеликі грошові віддяки. Тому одні закладали вуха ватою, інші — ковтали легке снодійне, дозволяючи людям із третього, незрозумілого світу раз на місяць «відірватися». Українці не нахабніли й частіше сабантуїв не влаштовували.

Галина почала ходити з товстулею Світланою на «навчальні» прибирання. Гастарбайтерка зі стажем докладно розповіла новенькій про особливості професії — що робити можна, а чого в жодному разі зась. Галя за перший робочий день доволі вправно навчилася давати лад високотехнологічній швабрі, оснащеній ганчіркою, що натягається та знімається натисканням на спеціальну кнопочку. Неабияку майстерність показала під час миття вікон, тому наступні дні Світлана «фрахтувала» Галину саме для цієї надретельної та небезпечної роботи. Сама-бо була занадто огрядною, аби карачкувати по верхотурах. За три дні Галя заробила сто марок, чим невимовно тішилася.

— Максе, це ж ми ще й не працюємо як слід. Ой, подобається мені тут, що не кажи, — казала змореному чоловікові.

А він потай розмірковував, що навряд чи довго зможе так важко горбатитися. Підкачала спина. Поки що не зізнавався дружині, кріпився, але, коли додому повернулася Хельке з гарною новиною, довелося розповісти коханій про хворобу.

Хельке повідала, що у Гамбурзі на них чекають. Максим працюватиме в саду та на ремонті будинку, а Галина доглядатиме стареньку фрау, прикуту до ліжка. Останню фразу німкеня вимовила якось непевно, боязко. Тоді Леонід взявся до справи, розпитав, що значить «прикуту». Виявилося, що фрау не ходить уже п’ять років, за нею потрібно виносити, мити її, переносити з двору, де вона відпочиває, до хати і таке інше. Галя зблідла. На таку роботу вона не розраховувала. Відразу в носі з’явився запах смерті, старості, гниття. Згадала, як помирала її старенька мати.

— Ні! — сказала як відрізала.

Думала, зараз усі на неї накинуться, будуть сварити, що вона крутить носом, комизиться. Натомість Хельке мовила:

— Слава Богу!

Всі здивовано витріщилися на неї.

— Просто я обіцяла, а виходить, зробити нічого не можу. Я й сама не хотіла пані Галину кидати у таку піч. Але вважаю, що Максим тут, у Берліні роботи не знайде. Йому треба їхати.

Леонід погодився та взявся доводити Максимові Петровичу, що в Берліні чоловік чекатиме нормального працевлаштування місяці й отримає у ліпшому випадку найчорнішу роботу на будівництві, а саме носити на собі вантажі.

— А з твоєю спиною… — додав, і Максим здивовано поцікавився, звідкіля той знає про його спину.

— Та я ж лікар-травматолог, — звірився. — Відразу бачу: спина в тебе, чоловіче, ні к чорту. А там будеш собі скородити-копати, щось десь заб’єш, підкрутиш, та й годі. Хельке каже, там для тебе й кімната буде. Харчування їхнім коштом. Вісімсот марок чистоганом. Чого ще треба?

Максим та Галя перезирнулися.

— Немає чого зиркати одне на одного. Ми також із Льонею спочатку нарізно жили. Цілісінький рік. Він у Потсдамі, я — на сході, і нічого. Ви за чим приїхали — за любощами чи за грішми?

— А я? Так і буду ходити зі Світланою? — по-дитячому поцікавилася літня жінка і враз переклала німецькою, звертаючись до Хельке.

— Ой! — гучно ляснула себе по лобові німкеня. — Для тебе є ще одна вакансія. Тут, у Берліні. Заможні люди, аристократи. Їм потрібна покоївка. Лише вони не хочуть нелегалів… — Хельке запитально подивилася на Галю.

Перш ніж та відповіла, її слова перехопив Леонід і прошпрехав:

— У нас віза на рік. Щороку ми її подовжуємо. У Галі так само…

Галочка запам’ятала цей обман та затямила, що документів ніхто ніколи не перевіряє, а власне переконання, що маєш усі потрібні для влаштування на легальну роботу папери, прирівнюється до дійсного їх існування. Згодом Льоня підтвердив здогади Галини словами: