У бій за волю

«… Чорнобривців насіяла мати

У моїм світанковім краю…»

— виводили дівочими голосами розмальовані долини. Пісня сміялась, росла і гірським леготом осідала на шовкові трави. Вона воскресала в серці втрачену молодість, тужно лоскотала незагоєні ще рани, тривожно будила минуле…

Стрепенулась. Далеко в горах вдарив перший весняний грім. Сірі хмари тиснулись одна на одну, густо клубочились, кресали блискавицями. Накрапав дощ. Драглистий вечірній морок продирався крізь вікна, — нечутно вповз під стіл, крадькома куйовдився в солом’яну постелю і привидом згу¬стився в по-старечому згорблений запічок. Не світила, че¬кала…

Мо’ не прийде?… — майнуло з страхом.

Раптом стукнула фіртка. На порозі стояла знайома по¬стать.

— Івасику!

— Ци здорова, Марічко?! — Ступив мовчки. Мовчки впав біля неї на коліна. Шукав розради, правди, шукав спокою.

Бентежно обнімала Гладила чорний з синявою чуб. Міцно цілувала — вливала в серце гуцулові живицю зеле¬них Карпат. Радістю сповняла дужі груди, щедро співала ще неньчиних, до болю рідних гуцульських співаночок, — вертала гуцулові волю…

А він пестив біляві кучері, що гадючками завивались надбрів’ям, збігали баранцями на білу шию і покірно вля¬гались у пишну золотисту стрічку.

— Марічко, смерічко зелена моя, ци борзо нам жити вкупці?

— Борзо, Іванку, борзо… — шелестіло в темряві молоде листя. Тихо всміхалась про себе ніч. Десь над Прутом зга¬сали юнацькі пісні…

*

На розкішному майдані серед села скрес, як свідок повстанської слави, величний сірий обеліск. Висічений з граніту й крові застиг на вершині в скорботному мовчанні український повстанець. Вчеканений у вічність, він схилив голову, щоб віддати шану землиці рідній. І цю осяйну мить вихопила з життя і поставила на людський розсуд і вічну пам’ять уміла рука простого каменяра.

— Андрійку, сину, осьдечки… — І провела рукою по холодному, як смерть, граніту. З гірким болем гладила. Гладила, як колись, чорні з синявою Іванкові кучері й… мовчала…

На гладку поверхню каменю золотими рядками злягли імена героїв. І першим з них було ім’я її мужа.

*

…Стояла з сином на вранішному вітрі. А він куйовдив йому русявого чуба, скрадався в теплу пазуху… Ніжно лоскотав туго напнуті струни вдовиного серця. В цю мить схвильовано дивилась на Андрія. Мужнє, зовсім батькове обличчя світилось щирою синівською любов’ю. І ставало на серці радісно. Радість виповнювала її груди, злітала на крилах щастя в завтрашні дні. Тихо вслухалась в прийдешнє, в майбутнє незалежності України. Вічним гомоном оживало село. Люди ступали в життя. Десь на долах гатили по ковадлах важкі молоти, пихтіли жваво довготелесі димарі лісопильних заводів, хлюпали чередою сплавів шумливі ріки. Тихо зеленіли по горах смерічки. Сльози радості текли колись вродливим обличчям. Не спиняла їх, не втирала…

— Так можна і вмерти від щастя… — думала, дивувалась. А серце стукотіло, сміялось, молодшало і радісно наспівувало:

«… Прилітають до нашого поля