Розділ «Анна Хома Репетитор»

…Біля під’їзду на Андрія чекали. Він подумав-подумав і вирішив не оминати свого призначення.

— Добрий день!

Віконечко «Форда-Сьєрра», вісімдесят дев’ятого року випуску, м’яко від’їхало вниз.

— Сідай, бо змокнеш.

— А потім захворію і вмру? Тоді я ще постою.

Той, що сидів у машині, не зрозумів його гумору. Він не був паном Ігорем Дудієм. Пан Ігор Дудій ніколи не опуститься до переговорів з якимось бомжем. Він відрядить на переговори свою домогосподарку. Або, як цього разу, свого шофера.

Добре, як є кого посилати замість себе. Гірше, коли навіть себе нема куди по-людськи послати. Ось і вилазиш під дощ, забувши парасолю, якої нема.

— Я хотів сказати, мені й тут добре.

— Але ж… злива.

— Антоне Федоровичу, ви щось хотіли? Бо я справді зараз змокну.

Злива була така, що він змок одразу, як вийшов з під’їзду, але хто б на це зважав?

— Кхм… Ігор Васильович просив передати.

Сивий статечний дядько зі старанними руками шофера зі стажем і флегматичними манерами впевненого в завтрашньому дні українця на повному серйозі простягнув Андрієві кілька купюр зеленими. Ховаючи, між іншим, очі.

— Це за останній тиждень. Перелічи.

Калюжі неспинно вкривалися бульками, що повсякчас лопалися, доводячи безглуздість народження і смерти.

Треба ж, щоб лише за два дні без роботи у нього розвинулася така депресія?!

— Антоне Федоровичу, я піду, а то ще змокну.

— Кхм… Стривай! Ігор Васильович попереджав, що ти можеш… як же він сказав… а, мармизитись. Якщо він буде мармизитись — це не я, це він так сказав, — то пошли його…кхм… в психлікарню. Там для таких, кому гроші не потрібні… кхм… спеціальну палату відводять, як для рідкісно ненормальних… він просив передати дослівно, — винувато мовив шофер, відкриваючи передні дверцята для пасажира. Ховаючи, між іншим, долари до кишені.

Андрій помок ще дві хвилини, подумав-подумав, і забрався до машини. Пан Ігор Дудій в досить оригінальний спосіб перевіряв, перепрошував і поновлював на роботі свого репетитора.

Треба ж когось посилати на переговори з дітьми.