Розділ «Частина перша Диверсант»

І взагалі, чомусь саме тепер Максима сильніше гризнуло, хоч раніше лиш підкушувало, – усе сталося надто швидко. Серйозні операції так не готуються. Але думки гнав, бо відчув можливість знову повернутися до нормального життя й робив поправку на війну, де не зволікають із рішеннями.

Подібні роздуми затягували, наганяли непотрібний зараз смуток, і Коломієць змусив себе перемкнутися на інше, практичніше: як діяти далі. Зрештою, варіантів наклюнулося два.

Шукати загін Маневича.

Або пробиратися самому до лінії фронту.

Обидва рішення – шлях до своїх. І втілювати доведеться, дочекавшись світанку.

Тому Максим Коломієць заплющив очі, змушуючи себе трохи подрімати. Не боявся, що наздоженуть Зуб та компанія. У цій частині лісу йому взагалі навряд чи хтось загрожує.

Подрімати вийшло. Видно, далося взнаки нервове напруження, організм сам вимагав нехай короткого, але перепочинку.

Та вирвав зі сну сторонній звук.

Десь недалеко бахнув постріл.

Розплющивши очі й стрепенувшись, Максим побачив – ранок поволі вступав у свої права. Ліс довкола виявився густішим, ніж Коломієць звик бачити. Тут навіть улітку відчувалася вогкість у повітрі, а промені пробивалися не всюди, у деяких місцях створюючи ілюзію вічних сутінків. І все ж сонце зійшло, наручний годинник, виданий інструктором йому як командиру, показував десять по п’ятій, значить, Максим таки прихопив на сон пару годин.

Більше не стріляли.

Не заспокоїло.

Підвівшись, узявши пістолет, Коломієць обережно рушив у напрямку, звідки почув небезпечний звук. Логіка вимагала забиратися подалі, у своєму становищі одинак у лісі дуже ризикував нарватися на ворога. Проте могли зустрітися й свої. Тому потрібна розвідка. І вже потім рішення: вийти чи ховатися.

Він намагався йти обережно, та все одно під ногами тріщало гілля. Переконуючи себе, що ліс повний ще й не такими звуками, а значить, підозрілим не буде, Коломієць сунув уперед. Аж поки між дерев не проявилася невеличка галявина.

Покрутивши головою й переконуючись, що поруч нікого нема, Максим притулився лівим плечем до найближчого широкого стовбура.

Визирнув.

Не відразу, але розгледів людину на краю галявини, на межі з гущиною.

Чоловік не ворушився.

Вийшовши зі свого укриття, Максим підійшов ближче. Тепер міг розгледіти вбитого – чоловіка застрелили. Лице залите кров’ю, але все одно видно – молодий. З вигляду нема ще тридцятки, старанно виголений, навіть свіжий поріз на щоці. Він лежав на боку, бо, зловивши кулю в голову, падав незграбно. Поруч – німецький автомат, з одягу – сірі галіфе, кирзові чоботи, цивільний піджак, підперезаний широким солдатським ременем. З-під нього вибивався відкладний комір білої, несвіжої сорочки.

Коломієць торкнув убитого за плече.