Розділ «Микола Костомаров»

І зібрав Пархім гроші, поклав на віз, прикрив рядном та й поїхав додому.

«Ото дурна жінка, – думав собі, – куди вона погнала? Ще чого доброго втопиться чи так пропаде. А, чорт з нею. З грошима й друга буде. Невелике цабе – жінка. Аби гроші, то їх і сотня знайдеться. А мені тепер що робити? Хіба піти до пана та відкупитися?… Ні, стривай, дурню! Не так. Пан почне випитувати, де гроші взяв… Станеш брехати – висіче… Хоч-не-хоч, а зізнаєшся. А коли зізнаєшся, то пан і гроші забере, і волі не дасть. А я лучче приховаю гроші й нікому не скажу, та найду такого зуха, щоб мені фальшиву бомагу написав. Тоді я з тою бомагою та з грошима завіюся кудись так, що й… і заживу, як пан. Поставлю кам’яницю білу, в купці запишуся, чаї буду пить кожен день…»

З такими планами під’їхав до хати, зліз із воза і перш за все хотів, було, гроші занести, але щойно розкрив рядно, то так і обімлів – перед ним лежали не гроші, а трухляві перегнилі кістки, мабуть, людські: тут були й черепи, і щелепи з зубами, і пальці, і коліна, і ребра… Увесь тобі чоловік розібраний на частини.

Побачивши це, похитав головою і побіг у сіни. Дістав там мотузку, став на ослін, дбайливо зав’язав петлю і накинув собі на шию, а другий кінець зав’язав на сволок. Потім відштовхнув ногами ослін й заметлявся у повітрі.

Очі в нього вибалушились, обличчя спочатку почервоніло, далі посиніло, ноги притислися щільно одна до одної, язик висолопився по горло… І закляк Пархім, не встигши розпрягти своєї шкапи.

Наступного дня в селі об’явилася Кулина, вся скривавлена, розтріпана. Була зовсім божевільна. Страшно вила і начеб пританцьовувала ногами, примовляючи диким голосом: «Ой, тату, ой, мамо!» Не могли від неї нічого добитися. Нічого більше вона не говорила, тільки одне: «Ой, тату! ой, мамо!» Добрі люди взяли її до себе, та вона, поживши у них день, втекла і кілька днів без їжі й ночівлі гайсала лісами й лугами, доки не втонула в ставку. Лише завдяки щиросердному признанню чередника та його жінки дізналися, що то була за історія, що загубила цілу родину.

Відтоді прозвано страшну могилу «Дитячою». Ніхто більше не наважувався шукати в ній скарбу, знаючи, що там скарбу нема, а се тільки нечиста сила заманює людей на загибель душі і тіла.

Фаїна

Минулого року гостював я на селі у знайомих. Одного разу з’їхалися до них гості і ввечері розмовляли про різні незрозумілі, дивні і нез’ясовані випадки, які легко можуть бути визнані за так звані надприродні, де очікується вплив на наше життя вищих нематеріальних сил. Кожен розказував якусь свою пригоду у цьому роді. Був серед гостей і відставний майор Василь Варфоломійович Зотиков. Він зауважив, що міг би дещо і про себе розказати, але не хоче, щоб його запідозрили в брехні. Скільки не просили його – залишався непохитним, але потім погодився, що перекаже свою історію у листі до мене. Через тиждень я одержав від нього листа такого змісту.

«Виконую обіцянку, яку дав минулої п’ятниці. Слухайте і роздумуйте, вельмишановний пане, але не осуджуйте: моя розповідь може бути нерозумною і нецікавою, зате правдивою.

Я народився в одній із приволзьких губерній від шляхетних і небідних батьків. Був у нас в маєтку великий двір із садом, численна челядь, панський будинок на двадцять покоїв, оранжерея і теплиця, які складали разом зимовий сад, даруючи сім’ї задоволення сидіти серед зелені о тій порі, коли надворі бувають сльота, мороз і завірюха. Я не був одинаком у батьків‚ бо мав ще двох сестер.

Коли мені виповнилося п’ять років, я мав видіння. Мати і нянька розповідали, що одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. Ніхто більше її не бачив‚ а потім дівчинка зникла. Але згодом це видіння повторилося там само‚ а втретє – в будинку, і це вже я добре пам’ятаю. Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки. Раніше, коли вона являлась мені у саду, я її не боявся, а навпаки, весело усміхався; тепер же вона дивилася на мене крізь скло з таким сумним виглядом, що я злякався і скрикнув. Няня, що спала в моїй кімнаті, прокинулася; видиво зникло.

– Що з тобою, паничу? – спитала няня. – Що з тобою, моє серденько?

– Он! Геть! Онде! – кричав я, показуючи ручкою на вікно.

– Що там? – дивувалася няня. – Вікно, більше нічого!

– Дитинка якась щойно дивилася у вікно, дівчинка! – говорив я.

– Господь з тобою, – хрестила мене няня, проказуючи молитви. – Хто там дивитися міг? Від вікна до землі високо. Неможливо звідти сюди влізти, і сходів немає! Яка сюди дівчинка забереться! Що ти, серденько! Та й нині зима, ич який лютий мороз. Господь з тобою!

І продовжувала мене хрестити. Вранці няня усе розповіла моїй матері, що, як провінційна поміщиця, не була вільна від різноманітних марновірств. Наскільки я міг тоді помітити, матінка тривожилася. За обідом вона переповіла це батькові моєму, а той сказав, що читав десь, ніби діти нерідко мають видіння. Але після цього я вже не бачив білявої дівчинки.

Коли мені виповнилося одинадцять років‚ батьки відвезли мене у губернське місто і віддали до пансіону‚ який утримував один француз. Найприємнішими днями і годинами тих підліткових років, коли я вчився у пансіоні, були зимові і літні вакації. І ось на третьому році навчання‚ коли я розкошував удома вже біля двох тижнів‚ в останній день 1830 року, що відходив у вічність‚ до нас наїхали гості. Все це були родини сусідніх поміщиків; багато кого з них я знав раніше, але тут з’явилося і нове для мене сімейство панів Сентябрьових, які недавно купили маєток за десять верст від нашого. Ввійшов пан з круглим червонуватим лицем, а з ним – пані в шовковій сукні і з ознаками ще не зів’ялої миловидності. Лакей саме зняв з неї оксамитове синього кольору хутро. Вона вела за руку біляву дівчинку. Як тільки глянув я на цю дівчинку, то відразу і пізнав ту‚ що мені являлася у видінні за шибкою в морозну ніч і у вишневих кущах в саду. Тепер уже не в мареві, а наяву побачив я це личко. Якщо можна з чимось порівняти його, то хіба з личками серафимів, що підтримують престол Господній. М’яке, тонке, блискуче, як китайський шовк, волосся дівчинки спадало пасмами на білі відкриті плічки, її голубі очка світилися невимовною добротою і разом з тим чимось таким, чого назвати я не маю слів, хіба скажу: шляхетністю, привабливістю, але все це, відчуваю, буде не те, що б мені хотілося сказати! Вся її постава так приковувала мої очі, що, здавалося, ніяка сила не була в стані відірвати їх від неї; дивлячись на неї, мені було і незвичайно солодко і – страшно! Та чому ж страшно? Тому, що мені тоді ж мимоволі лізла в голову думка, що доведеться – і дуже швидко – розлучитися з блаженством, яке охоплювало мою істоту, коли я дивився на неї!

– Ось вам моя дочка, Фаїночка, – сказала пані моїй матінці, підводячи до неї дівчинку, – я привезла її до вас, хай познайомиться з вашими дітьми.