Розділ «Хома Купрієнко»

Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» – подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей – а вона й не дише.

– Ой, Боже ж мій! – закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

– Що тут таке? – сполохалася вона.

– Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню – вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

– А Боже ж мій! – гірко заплакала вона. – Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

– Здрастуйте! – сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

– Що за диковина? – здивувався парубок. – А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка – та не знаю.

– Син Настенка! – зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.

– Піду тепер до Настенка, – сказав парубок, – спитати, чи в господі його син.

Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали на землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіків та став з ними труну робити.

На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»

– Чи бач, жінко? – питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. – Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять. А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?… Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину – на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.

Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.

Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.

Втоплениця

– А що, Миколо, чи все благополушно? – спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.

– Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, – відказав син. – Та от що було у Чорному, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.

– Що ж там таке з вами було?