Розділ «Хома Купрієнко»

– А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі – хіба ж це чоловік? А бачиш таки – увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.

– Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?

– Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!

– Ой леле! – скрикнула Степанида. – Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!

– Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.

– Як же се – зятя?…

– А так. Бо Кирик Єлисейович задумали женитися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!

Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, – думала Степанида, – чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж – гроші, гроші… золото…»

– То яку ж це його милість сватає? – спитала вона.

– А яку захоче, – відказав Микита. – Думайте собі, Кирику Єлисейовичу – ви обох бачили. Білява – це старша, Тетяною звати. А чорнява – Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти – не батьківська справа. Самі й вибирайте.

Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.

– Старша, очевидячки, буде мені в сам раз.

– Старша то й старша, – підхопив Микита. – Чого мудрувати – зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.

– Гов! Що це з тобою, старий? – здивувалася Степанида. – Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!

– А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, – додав і своє слово Кирик. – Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.

– А закінчувати, то й закінчувати! – вдарив по столу Микита. – Тетяно!

Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.

– А що се у тебе за диво таке, Микито? – спитав він. – Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.

– Не мели дурниць! – сказав Микита. – А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?

– Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!