Розділ «Орест Сомів»

– А тутечки. Будемо раді добрим людям. Бог про всякого посилає людині хліб насущний.

Вершник мовчки зійшов з коня, прив’язав до стовпа під дашком і увійшов до хати з козаком Микитою.

Не був той гість вродливим: обличчя бліде, ні кровинки, ніс товстий, цибулиною, губи втягнуті; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовджені руді вуса; такі ж руді брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очі так, що їх зовсім не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга крові, що запеклася, прилягав до скроні і вився за вухом. Ні таки, вродливим його не назвеш. На вигляд він не був ані старим, ані молодим; якесь кисле кривляння замість усмішки і глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обіцяли в ньому нічого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький ніж зі срібним руків’ям, на якому, як жар, горіло коштовне каміння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, і тільки головою кивнувши господині та дочкам, сів він без церемонії за стіл, немов в шинку.

– Як бачу, ви із запорожців, добродію? – запитав його козак Микита.

– Може, й так, – була відповідь.

– І давно вже гарцюєте з молодцями?

– Та не відучора.

– А як вас величати?

– Лавро Коробит.

– Чи багато ви поклали бусурманських голів за своє життя?

– Було чимало. Нехай лежать собі.

– А чи в далекі походи ходили?

– Мабуть, з вашого села галки туди й не залітали.

– І багато зусиль доклали?

– На добрій парі волів усіх не звезеш.

– Що там за привілля, як розповідають бувалі чумаки, в бусурманських землях! Що за місця багаті! Чого там не родить!

– Скрізь добре, де нас немає.

– А яке зле плем’я турки та татари!

– Є і християни не кращі за них.

Козак Микита, зметикувавши, що гість не піддається на розпитування і путнього слова від нього не доб’єшся, тільки поглянув спідлоба на нього і замовк.