Розділ «Софія Яблонська»

Годину по його відході ми дістали від нього таку коротку листівку: «Прошу вас усіх бути готовими до від’їзду за годину. Комуністи близько міста. Збірка на двірці, від’їзд опівночі».

Наші знайомі стали прощатися, пішли ладити валізки, а ми з мужем сіли в опустілі фотелі, лихі та безрадні, бо тим разом з огляду на особистого листа ми не могли опертися наказові консуля, не могли дати такого очевидного приміру непослуху для иньших.

Врешті, не знайшовши жодного иньшого виходу, ми вирішили піддатися. Я вкинула у валізчину кілька суконь та книжку до читання. Прикро так потайки покидати наше місто… Ми врешті рушили до виходу. В останній хвилині я вхопила мою мандаринську пару, занесла їх у спальну кімнату та поклала на ліжко, аби хоч вони вигідно переспали ніч.

– Ось буде сміху між комуністами, – старалася я розвеселити мого мужа. – Уявляєш собі, якщо справді вони займуть місто та увійдуть у наш дім.

Цим разом мені не вдалося розсмішити комуністів, бо вони не зайняли цієї ночі нашого міста та, здається, і не мали наміру займати його, вдоволившись грошовим компромісом від тутешнього Губернаторства.

Другого дня, нарікаючи на цю непотрібну екскурсію, ми щасливо повернулися домів, присягаючи собі вже більше ніколи не запрошувати консуля до себе в день, коли до міста будуть наближатися комуністи.

Кілька днів пізніше «на честь відступу комуністів» моя приятелька дала у себе костюмовий баль. Вона зайшла до мене попросити костюм жінки мандарина, в який вона мала намір вдягнутися та станути непорушно перед своїми входовими дверима, бо тим разом, – казала вона, – я певна, що усі приймуть мене за вашого манекена.

Помисел був дійсно добрий, хоч мене на мить зупинила думка, як зреалізувати такий самий ґрімаж обличчя, який мала жінка мандарина. Зате моя приятелька зараз же знайшла вихід. Вона відклеїть голову манекена і накладе на свою.

– Не боїтеся, Сімоно? – запитала я, сама не знаю чому. – Ці всі дивні історії ще не відбили вам охоти до подібних небезпечних експериментів?…

– Але ж ні! Сподіваюся, що й ви не дали ще собі закрутити голови тими усіма «китайщинами»!

– Та ж бачите, що ні! Зрештою, від китайців я готова перебрати багато дечого, окрім власне їх забобонів, та ще дечого иньшого, – відповіла я, певна себе.

– Ну, так усе гаразд, – кинула вона, підводячись. – У мене сьогодні маса клопотів, будь ласка, пришліть мені завтра костюм та цю голову. Добре?

– Звичайно. Але я зайду сьогодні по обіді помогти вам.

Дивне явище, яке мене знову досить здивувало, це безрадне тремтіння моїх рук у хвилині, коли я старалася відклеїти, а властиво відірвати голову манекена від солідного плетеного тулуба.

Врешті, вже тримаючи голову у руках, я помітила на її обличчі дивну погірдливу усмішку. Але голову та костюм я все ж таки послала…

Годину пізніше мій муж привітав мене окликом:

– Що трапилося з тобою? Ти бліда як полотно!

– Нічого!.. Зовсім нічого, я почуваю себе цілком нормально, – відповіла я без найменшого переконання.

На моє здивування, баль теж не вдався, хоч у домі моєї приятельки зазвичай ніхто не нудьгував, а забави у неї особливо добре вдавалися. Настрій попсувався на самому вступі. Переодягнена за жінку мандарина, непорушна Сімон стояла побіч сходів з простягненою вперед рукою, на яку дехто з гостей кидав свій верхній одяг. Наостанку прийшла родина директора китайських пошт. Найбільше здивування манекеном виявила його донька Ріта, котрої не було на моїм інавгураційнім прийнятті. У хвилині, коли вона наближалася до манекена, Сімон рішила «ожити» й несподівано простягнула до неї руку на привітання. Несподіванка була цілковита. Від охів та ахів заходив цілий дім та веранда, усі гості оточили нас, подивляючи Сімон, яку вони безуспішно шукали від самого початку вечора помежи присутніми масками. Несподіванка навіть перебрала міру, бо Ріта, яка досі стояла задубіла перед Сімоною, нараз зімліла і впала обличчям на підлогу.

Коли ми отямили її, вона, перебуваючи ще в напівпритомності, боронилася від нас, відганяла усіх від себе з упертим криком: «Геть, геть звідси зі злими духами! Ви всі злі духи, усі, усі!!!»