Але раз…
То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.
А може, й від чого иньшого помер? – Невідомо.
І чи взнає істину абихто, абиколи?
Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, тим же самим зашморгом. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав. Так голосно і дико, що вся тюрма здригнулася від цього.
Я не можу згадати спокійно про це оповідання. Зрештою, обох однесли в трупарню.
На мого сусіду в камері ліворуч це надзвичайно шкідливо повпливало – він перестав стукати до мене. Останній раз він позавчора проказав мені вранці й ввечері: «Мене тюремники хочуть отруїти, бороніть мене: дають отруєну їжу».
Боляче щемить мені серце в свідомости свого безсилля. Я годинами нерухомо сидів біля столу, знесилений гнітючими безформними думами.
Раптом я відчув, як серце мені злякано зупинилося, якось перехопило одразу дух.
– Вмираю… – шалено пролинула в голові мені дика думка. Несподівано я осів на долівку і не міг ворухнутися.
Зір мій впав на малесеньку іконку «Троєручиці»… «Пробач мені, Мати Божа», – задумливо прошепотів я і спинився здивований, що позабував усіх молитов. Силкувавсь пригадати, хмурив чоло, простягши несміливо до «Троєручиці» свої руки: «Стомився»…
Стямившись, недовірливо провів собі по очах рукою, – справді, вони були вогкі від сліз. А «Троєручиця» ласкаво докірливо похитувалась на ниточці.
За останній час моє кволе серце помітно слабувало, і це була одна з нагод перебою.
Подали лямпи, загримали засовами кватирок у дверях. Як тічка відьмаків, пронеслась в напівтемному коридорі повірка, і після того одразу все стихло. Гнітюча важка тиша опанувала тюрмою, як всевладний господар. В м’яких черевиках тюремники нечутно, як тіні, плавали по коридорах, зазираючи крізь «вовчок» в наші клітки. Через це робилося лячно, очі широко розплющувались, усе в мені напружувалось, по камері ходив тишком, навдибки.
Тюрмою заволоділа тиша ночі.
З волі мені передали в тюрму халат і нашпували його одеколоном. Його пахощі туманили мені голову мріями і ще яскравіше підкреслювали гнітючий тягар камери-одинарки і самотности.
Моє знайомство з Невідомим почалось після того, як я перечитав Чехова «Чорний чернець». Знайомий мені раніше мотив «Волоської леґенди» неодступно засів у голову. Я отупів від нього, не міг заснути через нього, пристосував цю серенаду до нашого тюремного життя…
Внаслідок цього ми з Ним і познайомились. Але то було давно.
Після тяжкої дев’ятиденної голодівки я з лікарні знову опинився в своїй одинарці. Пахощі одеколону нагадали мені тягучий мотив «Волоської леґенди», і ніяк не міг від нього позбавитись.
Але зараз тремчу від другої пригоди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Гнат Михайличенко“ на сторінці 2. Приємного читання.