З тим я і заснув. Та не встиг гаразд і розіспатися‚ як раптом – чую шелест, виразний шелест біля узголів’я.
Я прокинувся, став прислухатися. В повній тиші‚ потемки, прислухаюсь – справді начебто хтось шарудить по столу, гортає картки якоїсь книги чи журналу. «Миші!» – подумав я спершу. «Ні! – заперечив сам собі, розміркувавши трохи: – Миші не могли вибратися на стіл гладкими ніжками. Адже столик стояв, не торкаючись ані меблів, ані мого ліжка…»
Перечекавши кілька хвилин‚ я знову почув ще виразніше, ніж досі, перегортання карток книги, що лежала на столі.
«Треба упіймати, упіймати», – подумав я, намагаючись тихо встати і запалити сірник.
Підвівшись на ліктях, я тихенько намацав на столі сірники і хотів уже черкнути‚ але в цю мить ошелешений‚ приголомшений надзвичайним явищем мій слух виразно вловив, як чиясь невидима рука непоспішно перегортає сторінку за сторінкою книгу, що спокійно собі лежить.
«Так! Це не миші, це чийсь дурнуватий жарт, – подумав я, прислухаючись до шереху на столі і готуючись побачити, звідки і хто простягнув руку на середину замкнутої кімнати і торкався книги. Цікаво побачити цю бліду руку блідої примари»…
Я натиснув сірника, він спалахнув, яскраво освітивши стіл, мою подушку і мене, що сидів у самій білизні на ліжку.
Нікого в кімнаті не було, і нічия рука не торкалася книги. А тим часом, – я це ясно бачив і пам’ятаю все до дрібниць, – у ту мить, коли сірник спалахнув, картка, зрушена чиєюсь незримою рукою, перегорнулася на моїх очах.
Сірник загас. Я запалив свічку, обійшов з нею знову обидві кімнати, відімкнув двері в сіни, зазирнув і туди, подивився знову за піч, у шафу і комод, під меблі‚ за штори, – нікого в кімнатах не було, і скрізь панувала повна тиша.
Врешті я ще далі відсунув столика від ліжка‚ ба навіть позабирав з нього усе, окрім книги. Потім ліг знову і якийсь час не гасив свічки, закуривши для розваги, я в задумі не зводив очей з книги і столика. Картки, поки горіла свічка, продовжували перегортатися. Запам’ятавши останню відкриту сторінку‚ я задмухав свічку, закутав голову ковдрою і, засинаючи, думав: «Ну, це мені все здавалося. Ймовірно, то через перетяг – від порухів повітря картки самі собою підіймалися і з шелестом опускалися…»
Заснути я заснув, але незабаром мене раптом знову, як варом опекло. Я прокинувся від виразного шелестіння карток, які хтось енергійно і, здавалося, нервово перегортав. У ту ж мить мені здалося, що в иншому кутку кімнати, на комоді, хтось зрушив карафу і, ніби наливаючи воду, дзенькнув нею об шклянку.
«Не вистачало ще тої чортівні! – подумав я роздратовано, вдаючи ніби нічого не чую і ні на що не звертаю уваги: – Не встану, буду терпіти, буду спати».
Сон закутав мене під нове шелестіння карток і подзенькування карафи об шклянку‚ з якої очевидно пили.
Вранці я прокинувся з першим сонячним променем. Зібравшись із думками, я перш за все кинувся до книги і подивився на номер сторінки. Замість цифри, як тепер пам’ятаю, 177-ої, розгорнутою була 219-та сторінка. Невидима рука, поки я спав, перегорнула рівно сорок сторінок, тобто двадцять одну картку… Двадцять один раз пальці привида торкалися книги!
Але ще більше я здивувався, коли підійшов до комода і глянув на карафку, яку господиня ще з вечора наповнила і поставила при мені: вона була порожня… Привид випив її до дна…
– От і судіть, – закінчив Заруцький, – як це все пояснити? Чудово пам’ятаю, що господиня поміняла воду і я вночі не торкався карафи. Хто ж чіпав книгу і випив воду?
Примари
– На початку 1860-х років, – розповідала одна пані з нашого товариства, – у Петербурзі померла моя старенька родичка, яка важко хворіла вже довший час. Сестра моєї родички, що жила на иншому кінці міста і вже зо два дні не бачила її, згадала про неї тоді‚ коли лягала спати. Вирішивши на ранок відвідати хвору сестру, загасила свічку і вже почала засинати. Коли раптом бачить при світлі жевріючої лямпади, що поверх ширми перед її ліжком виглядає голова її сестри.
Цю голову, це обличчя сестри моя родичка бачила настільки виразно, що тут-таки до неї й озвалася, дивуючись її пізньому візиту і знаючи, що вона важко хвора. Відповіді, проте, не почула, а голова за декілька секунд зникла… Вважаючи, що такий пізній і поспішний візит викликаний якоюсь надзвичайною подією в сім’ї хворої сестри, моя родичка схопилася з ліжка і вийшла за ширму, але ні там, ні в инших покоях нікого не було…
Пані, про яку я говорю, була жінка дуже врівноважена, зовсім не марновірна і відрізнялася хутше нестачею, ніж надлишком вразливости і уяви.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Григорій Данилевський“ на сторінці 2. Приємного читання.