Розділ «Іван Барщевський»

Люди стали благати їх, щоб один покинув грати, а другий – стрибати. Нічого не помогло. Жодних просьб вони не чули. Звар’ювали обидва. Хотіли їх стримати – мурмочуть щось незрозуміле, вириваються, знову стрибають, а дудар грає безперестанку.

Парамон збоку дивився на це і голосно сміявся.

– Не рухайте їх, – казав, – нехай повеселяться. Іншого разу не захочуть зі мною зачіпатися.

Карпо став просити, щоб вибачив їм і наказав спинитися.

– Нехай ще погуляють, – відповів Парамон. – Це їх навчить шанувати людей, розумніших за себе.

Довго покутували дудар і Яким. Вже і північ минула, і вдруге півень проспівав. Нарешті Грицька покинули сили: він випустив з рук дуду і впав на підлогу. Яким хитався, весь почорнів, ніби перед смертю. Так задовольнившись помстою, Парамон щось пошептав, дав їм води і, коли вони заспокоїлися, узяв шапку, вклонився господарям і пішов додому.

Цей випадок порушив весь лад. Гості почали дякувати господарям за їхню привітність і, зичачи багатства і щасливих днів, виходили за двері.

Після свого весілля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вікнами, посадив сад, де цвіли вишні і яблуні, і житло його більше скидалося на шляхетську садибу, ніж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив під вікнами такі ж самі квіти, як і в панському саду. Гапці заборонив носити керсетку і хустку, а наказав одягатися в такі перкалеві сукенки, які носять шляхтянки. Не хотіла вона міняти свого вбрання. Знала, що всі, бачачи її в двірській убері, будуть називати гультяйкою. Але все-таки мусила погодитися з його волею і в такому вигляді поливала квіти.

Пан бував у них на гостині. Мав Карпо гроші, мав і пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час він був неспокійним у думках своїх; жодному парубку ніколи не сказав ласкавого слова, і Гапка не могла йому догодити. Її не часта усмішка здавалася йому насмішкуватою, її побожність називав дурницею, її молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб із жодним парубком не розмовляла, і гнівався, що вона його не слухає. Бог знає чого хотів.

Іноді лаяв свою дружину, що вона лінива, бо відразу після заходу сонця іде відпочивати, і не хотів, щоб вона займалася допізна якою-небудь працею або молилася. Опівночі іноді вставав з постелі і коло дверей або через вікно розмовляв невідомо з ким, вибігав за двері і невідомо де пропадав, аж поки півень не заспіває.

Мав він приятелів, яким давав гроші і з якими заливав свій неспокій горілкою; бувало, що по кілька днів не бачили його вдома.

Якось, коли челядь після денної праці вже відпочивала, Гапка сиділа самотня в покої і чекала чоловіка. Тут раптом, ніби від блискавки, світло освітило стіни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кіт, пирхаючи, скочив від дверей і, наїжившись, завмер серед хати, світячи неспокійним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руці багато золотих перснів, підперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приємним, тільки погляд його був проникливим і перше враження моторошне.

– Чолом юній господині, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаєш, але я тебе часто бачив і добре знаю. А де ж Карпо?

– Не знаю. Третій день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поїхав до міста. Чула я, щось таке говорив.

– Що йому робити в місті? Гуляє собі, а користатися щастям не уміє. Золото і срібло ряхтить, а яка з нього користь? А міг би дива творити. Міг би збудувати кращий будинок, аніж цей; такий, про який у казках оповідають, що весь світиться золотом і сріблом. Міг би й сад розбити, як той, де дозрівали золоті і срібні яблука, де співали б райські птахи; під вікном росли б у нього квіти, яскравіші за зорі на небі. З’їхалися б чимало панів подивитися на тії дива. І жив би він краще за короля. Ти юна, пристойна і розумніша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобі помагати, і ми здивуємо світ.

Говорячи так, він сів на лаву біля неї. Гапка, зазираючи йому в очі, спитала:

– Чи давно ти знайомий з моїм чоловіком?

– Знаю його з дитинства. Я мандрую по світу і служу щасливим людям. Ти щасливіша за інших і я тобі хочу щиро служити.

– Хто ж ти такий і як твоє ім’я?

– Навіщо тобі знати мого ім’я? Я твій приятель. Погодься тільки на мої бажання і мої послуги, а згодом довідаєшся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.