TextBook – О, ні! – відповів. – Коли не повернуся на Вітчизну і помру десь самотній на вершині гори в чужій стороні, круки занесуть туди мої кістки; все ж таки краще бути після смерті з пташками, а не з хробаками.
Я пробув там цілий день; блукали з ним полями й лісами, і він‚ не вмовкаючи‚ говорив про свої марення. Затримав мене і на ніч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночі він часто схоплювався з ліжка і ходив по кімнаті, та й я спав небагато, адже щогодини мій сон перепинявся.
Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Він привітав мене з трохи веселішим виразом, розпитував про моїх знайомих, сусідів, про мене самого, чи часто я був удома після того, як ми попрощалися після школи, які я відвідав країни і як жив. Він дякував мені, що провідав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб раніше виїхати, він уклінно упрошував мене зостатися на обід. І я не міг відмовити його щирому проханню.
По обіді Северин приніс найліпшого вина, яке мав з давнього часу.
– Давай вип’ємо, – сказав він. – Це останнє побачення, зустрінемося вже хіба на тому світі.
Згодом наказав запрягти коней, далеко провів мене і попрощався зі слізьми. І дійсно, це була остання зустріч. Незабаром я довідався, що Северин залишив рідний дім, виїхавши назавжди, і тепер ніхто не знає, де він. Чи живе ще, чи, може, помер у чужій стороні і між чужого народу.
Привид
Отак ми собі слухали історії ротмістра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоїть висока жінка у білій, як сніг, сукні, з личком прегарним, як в ангела, на голові вінок зі свіжих троянд, а на руках тримає Дерев’яного Дідка. Ми остовпіли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.
Так ми сидимо якийсь час. Неждано відкриваються двері‚ і заходить до нашої кімнати господиня.
– Що таке? – здивувалася вона. – Цілу ніч гомоните, не чуєте, що вже другі півні проспівали, напевно, швидко почне світати.
– Пан ротмістр, – сказав господар, – так захопив нас своїми розповідями, що ми зовсім забули про сон, а до того ж всі ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жінку з квітами на голові, і Дідок такий же, як наш, був у її руках.
На тім і закінчилася наша розмова. Постелі підготували нам в цьому самому покої.
– Не поспішайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Світить денниця на сході, ніч була безсонна, але зате день буде погідний.
Побажавши доброї ночі, він вийшов з кімнати.
Декілька днів бавив я в приємних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час відчуваючи привітність і прямоту сердець всієї його сім’ї. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприємніший сон.
Зійшло сонце, погідний ранок, час у дорогу. Після сніданку я попрощався з усіма зі слізьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моїй душі.
З книги «Шляхтич Завальня»
Про чорнокнижника і змія, що вилупився з яйця, якого зніс півень
Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що він робив: хлопців женив‚ дівчат заміж видавав, не бажаючи й знати про їхні симпатії: ні просьби, ні сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кінь і собака були йому дорожчими, ніж християнська душа. Мав він лакея Карпа, злого чоловіка; і вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали свої душі чортові. А було це так.
З’явився в нашому маєтку – невідомо звідки – якийсь дивний чоловік. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя і одяг його: низький, худий, завше блідий, великий ніс, як дзьоб хижої птахи, густі брови, погляд його – як в чоловіка в розпачу чи божевільного, вбрання його – чорне і якесь дивне, зовсім не таке, як в нас носять пани чи священики; ніхто не знав, чи був він світський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумілою мовою. Згодом відкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й інші диявольські штуки.
І хоч на ту пору я був зовсім молодий, проте мусів відбувати в маєтку чергу нічного вартівника, обходити всі панські будівлі і стукати молотком в залізну дошку. Не раз бачив, як опівночі в панському покої горіло світло, і він там з чорнокнижником постійно чимось займався; всі заснули, і тиша панувала на дворі, над крівлею панського будинку сюди і туди снували кажани і якісь чорні птахи. Сова, опустившись на крівлю, то реготала, то плакала, ніби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, і, осмілівши, вирішив я тихенько підкрастися до панського вікна і подивитися через шибу, що вони там роблять. Тільки-но я підкрався, як під стіною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української готичної прози. Том 1» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Іван Барщевський“ на сторінці 17. Приємного читання.