Розділ «Наталя Кобринська»

Житє, яке принесла з собою Євгенія, не могло погодитися зі страшним своїм ворогом – смертю.

– Ні, він ще не вмер! Рятунку! Людей!

Як стояла, так вибігла на вулицю. Вулиця, як на те, була пуста, лиш на скруті майнуло щось, як би тіні трьох мужчин. Євгенія вибігла, що мала сил. Були се справді три знайомі пани.

– Ради бога! Задержіться! О. Урбанович умирає, але ще при житю; біжіть по лікарів, може, буде ще можна урятувати!

Два пани, не розпитуючи більше, побігли стрілою в два противні боки. Третій лишився з Євгенією, хотів щось говорити з нею, розпитувати, але їй було не до того. Завважила, що якраз стоїть перед хатою пані Грамської, доброї знайомої Урбановичів, що жила разом зі своєю старенькою матір’ю.

«Треба їй сказати, щоби пішла до Урбановичевої, а потім побігти додому. Швагер знає родину Урбановичів, най би повідомив кого з родини», – пролетіло через голову Євгенії. Попрощалася з панком і пішла до Грамської.

– Що вам таке сталося? – майже скрикнула Грамська, побачивши Євгенію.

– Ідіть! Ідіть туди! Не лишайте її саму! – говорила Євгенія, витягнувши руку в сторону улиці, де жили Урбановичі, а рука її дрожала, як лист трепети. Старенька мати зірвалася з крісла.

– Що? Де сталося? – питала перелякана.

Се трохи спам’ятало Євгенію. Взяла Грамську й потягнула до сіней.

– Ідіть до Урбановичів, він, здається, конає, вона сама, лише служниця при ній, а я йду додому, щоби повідомити когось з їх родини.

Коли була вже на вулиці, промайнув легкий фаетон. Вона пізнала в ньому лікаря і здогадалася, що він поїхав до Урбановича. Поміч, отже, для хорого там уже буде; при Урбановичевій буде Грамська, треба було лише скоріше іти додому, щоби повідомити родину.

Та коли Євгенія хотіла прискорити ходу, ноги єї як би приростали до землі. Що се? Чому ноги відмовляють їй послуги і то саме тепер, коли треба рятувати житє чоловіка, мужа жінці, а передовсім талант для рідного краю, котрий без сумніву в него був, а котрий смерть враз з його житєм убиває. О нещасливий народе, якесь страшне фатуме висить над тобою і забирає всі твої ліпші сили!

Євгенії здавалось, та вість, яку несла, надто переполошить її свояків, тож увійшла вперед до кухні.

– А пані чого такі бліді? – запитала зачудована служниця.

– Нічого, тихо! О. Урбанович дуже слабий, умирає. Боюся, що панові та й пані буде дуже прикро; треба якось поволі заходити.

Однак Савина учула голос Євгенії, вийшла до кухні, а за нею єї муж. Євгенія мусила бути дуже змінена, бо обоє Грамські були більше перелякані єї видом, ніж принесеною звісткою.

– Ходи до покою, відпочинь трохи! Може, нап’єшся води? – побивались обоє.

– Ні, не треба! Мною не журіться, ліпше дайте знати кому з родини Урбановичів, бо єї положенє серед чужих людей справді страшне.

– Коли-бо я не знаю, кого б вона властиво хотіла повідомити, а хоч знаю декого з них особисто, то не знаю добре, де хто з них живе, – говорив муж Савини.