Розділ «Наталя Кобринська»

– Так ви, отче, знаєте Відень?

– Я віденський семінарист.

– То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?

– Останній з дому Сєкєржинських,[97] – сказав молодий сотрудник веселим тоном.

– З принципового боку, – говорила далі пані Євгенія, – се розв’язанє ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

– Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

– Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінційних міст.

– Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, – говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

– Пані добродійка позволять переглянути? – сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

– Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

– Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

– Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

– В кождім разі треба грошей, – засміявся молодий чоловік.

– Се ж недороге.

– Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

– Ви без сумніву жонаті?

– Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.