Розділ «Дара Корній Зірка для тебе»

— Невже між поетом та його віршами існує різниця? — огризалася Олеся.

— Олесю, ти цю дівчину добре знаєш? — на диво спокійно запитував Сергій.

— Яка різниця?.. Моральний бік у людині ще ніхто не відміняв. Не розумію Віктора Івановича, який щоразу дозволяє цій курві тут хизуватися. «Сильні вірші, сильні вірші», — повторює безкінечно. І що з цього?

— Я запитую: ти її особисто знаєш?

— Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати, вона мені особисто розповіла. Так що ти дарма так. — Олеся задерла носа, чекаючи вибачень.

— Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та незаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, — бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв угору руку і продовжував: — А вірші Зірчині мені сподобалися, принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то… Наче дехто обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю, але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?

Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що переконувати тут — марнування сил. Вірші Зоряни були справді талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів. Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині тих нібито поетів. От і засуджували людину, навіть не чуючи її. Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така, як вони.

Але вона така, як він, і цього достатньо.

— Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.

Олеся зневажливо скривилася:

— Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…

— У мене є гроші, — обірвав Сергій.

— Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…

— Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.

— Як знаєш, — Олеся осудливо дивилася на хлопця. — Та не кажи потім, що тебе не попереджали.

А він і не скаже.

12. «Старша від людства, давніша від пустелі…»

Любов — це тиша

і безмежне небо,

це світлий усміх у твоїх очах.