Розділ 7 Прокляття родини де Бресі

Я вихопив з піхов меча і вдарив у серце Женеса…

Дзеньк!!!

В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.

Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце…

Спалах!!!

Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогненною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце…

Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та золотий перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.

— Здорово ми його, еге ж?

Відповідати не було сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.

Я кинув останній погляд на конічну вирву і, врешті, повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд у нього був похмурий, проте обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.

Інна торкнулася мого плеча.

— Ходімо, Владику, — тихо сказала вона.

— Атож, — кивнув я. — Ходімо.

Ми попрямували до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до башти нас чекали воїни та слуги. Вони дивилися на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрічаючись з холодним поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.

Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна торкнулася мого ліктя і вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.

— Її щось тягне до церкви, — сказав я.

— Ну, то ходімо!

Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом промовив:

— А чи варто?…

— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.