Розділ 4 Замкнений світ

Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.

— Ти не дуже забився?

— Здається, ні, не дуже… Чи то пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.

— А Лаура? — обізвався Леопольд.

— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага… Спробую. — І подумки звелів їй: „Перетворись на кішку!“

Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно перекинулась на кішку.

„Однак чудасія! — звернувся я до Інни. — Ти помітила? Сідла пощезали!“

„Та що ти кажеш?!“ На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, „рожевим“ сміхом. „Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел…“ — вона не стрималась і засміялася вголос.

Я теж зареготав:

— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.

— Точніше, — крізь сміх уточнила Інна, — стирається межа між природним і надприродним.

До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч… точніше — назустріч Леопольдові.

— Ти живий, Шако? — викрикував кіт. — Ти не помер?

— Звісно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що було з тобою, де ти заподівся?

— Але ж Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.

— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. — Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!

— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, який завершує картину.

— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?

— Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам’ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, — суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомості Леопольда була закладена відповідна програма для здійснення телепортації. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам’ять. Тому, до речі, я й перебила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про смерть Метра. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.

— Умгу…