Розділ 2 Знамення долі

Полковник: А знав, що без них він не поїде?

Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.

Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?

Майор (вражено): Товаріщ полковнік!…

Кіт (категорично): Ні, не виникало.

Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.

(Коротка пауза.)

Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервується Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і…

Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?

Кіт: „Хай їм чорт!“

Оператор (пошепки): Господи Ісусе!

Полковник: Коли це сталося?

(Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)

Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.

Полковник: Тобто на Московській площі? Біля Центрального автовокзалу?

Кіт: Атож. Пам’ять у мене гарна.

Майор (пошепки): Сдурєть можно!

Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.

Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію…

— Досить, — сказав полковник.