Розділ 1 Дивне знайомство

— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на старого. — Нічого нам тут засиджуватися.

Я взяв його на руки й підвівся.

— Що ж, ходімо.

— Arrivederci, amico,[2] — лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.

— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби…

За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.

Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири і гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.

А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з’ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.

Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Словом, ідилія.

Однак ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:

— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.

Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув — якщо відмовлю, котисько таки виконає свою погрозу; і, скорившись долі, повернувся до „того типа“, миршавенького чоловічка років сорока.

— Даруйте, добродію, — несміливо почав я, — чи не могли б ви… гм… це… продати свою кішку?

Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.

— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.

Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.

Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:

— Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.

Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах з’явилися пожадливі вогники.

— Ця кішка рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.