Розділ 1 Дивне знайомство

— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним, — поїхали.

Коли ми піднялися на дев’ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефону в марному сподіванні почути в ній гудок. Але в житті див не трапляється — у відповідь я почув тишу.

Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздіше, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп’ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.

Та хоч там як, а мовчання телефону стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, украй невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не поліпшило настрою; і нарешті мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала, що я досі позбавлений доступу до інтернету… Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів — справи кепські. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.

Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, навіть і не намагався нагадати про себе.

Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене кинуло у сон. Перемагаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини…

— Друже, — промовив я, позіхаючи, — влаштовуйся де тобі зручніше, почувайся як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз… — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Всього дев’ята, а вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ ні зоря, зруйную свій ґрафік… Розумієш, котику, — почав пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв… Гм, а таки ж узяв!

Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.

— Не сумуй, — сказав я, витлумачивши це по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.

У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далі готувався до сну. Аж це за хвилину кіт повернувся до кімнати.

— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком, — ти, часом, не забув повечеряти?

Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.

— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.

— Це ліки задурили тобі голову, — уточнив кіт. — Ну, хіба можна поводитися так з гостями? Не запропонував ні поїсти, ні попити. А я, до твого відома, з самісінького ранку риски в рота не брав.

— Не „риски“, а „ріски“, — машинально поправив я. — І, швидше, „в роті не мав“. „В рота не брав“ звучить якось… двозначно, чи що.

Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужчала, — я почалапав разом із котом на кухню. Десь у глибинах моєї підсвідомості зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що саме стривожило мене.

На кухні я зазирнув у холодильник.

— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — „Віскасу“ в мене немає.

— Терпіти не можу „Віскас“! — гидливо промовив кіт.

— Я теж. Що скажеш про сосиски?