Розділ шостий Вавілон

Ліна підійшла до мене й обхопила руками мою шию.

— А більшого мені й не треба. Нічого й нікого, крім тебе з Елі.

Я ніжно поцілував її солодкі губи, думаючи про те, як дивно склалося моє особисте життя. Я кохав одразу двох дівчат; кохав по-різному, але однаково сильно — хоча, може, цінував Елі більше, ніж Ліну. А може, й ні. З певного часу я вже не уявляв нас з Елі лише вдвох, без Ліни. Вона вносила в наші емоційно складні й інтелектуально насичені стосунки необхідну для нормального родинного життя частку простоти та безтурботності. З Ліною було неможливо по-справжньому посваритися, вона являла собою типовий взірець безконфліктної особистості, майже ніколи не суперечила нам — навіть тоді, коли ми з Елі дотримувались діаметрально протилежних думок, — і якимсь незбагненим чином примудрялася помирити нас.

А ще я важко уявляв Елі, поглинену турботами про дітей. Для неї було б трагедією відмовитися від космосу, навіть заради такого природного для кожної жінки материнства. Зате Ліна чудово вписувалася в цей образ. Я знав, що вона буде гарною матір’ю, ніжною і дбайливою, для всіх наших дітей — і її власних, і Еліних. Все-таки в полігамії є свої незаперечні переваги…

Проминувши коридор, ми ввійшли до великої спальні з таким широким ліжком, що на ньому вільно міг розташуватися цілий взвод піхотинців — ну, якщо не взвод, то відділення напевно.

Спальня була кутня, тому дві її суміжні стіни, майже від підлоги і до самої стелі, займали величезні вікна. Скинувши на ходу халат, Ліна наблизилась до однієї зі скляних стін і задивилася на сяюче вогнями нічне місто. О цій пізній порі в Бусарді продовжувало вирувати життя — внизу по вулицях пливли потоки автомобілів, а в повітрі, немов реактивні світляки, сновигали флаєри. Деякі пролітали зовсім поруч, лише в якомусь десятку метрів від нас.

— Мабуть, у мені є щось від ексгібіціоністки, — промовила Ліна. — Я розумію, що зовні мене не видно, та все одно, коли отак стою, відчуваю якусь… якусь дражливу насолоду.

— Раз так, можеш насолодитися за повною програмою, — сказав я і ввімкнув двосторонню прозорість вікон.

Ліна злякано зойкнула й миттю відсахнулась углиб кімнати, сором’язливо затуливши долонею гладко виголений лобок. Я посміхнувся і скасував свою команду. Скло знову стало прозорим лише зсередини.

— От і весь твій ексгібіціонізм, сонечко. Якби тобі й справді подобалося позувати оголеною перед натовпом, ти стала б моделлю, а не стюардесою. І вже тим більше не витрачала б свого часу на медичну освіту.

— Я пішла працювати стюардесою, бо люблю космос, — зауважила вона, надягаючи коротеньку нічну сорочку. — І на медсестру вивчилася лише для того, щоб і далі літати. Малою я хотіла стати зоряним пілотом, це була моя солодка мрія… але тільки мрія. Дурненьких до космічних коледжів не беруть.

— Ти зовсім не дурненька, — заперечив я.

— Проте й не досить розумна, — зназала плечима Ліна. — Власне, тому ти й любиш мене. Двох таких розумниць, як Елі, було б для тебе забагато. — Вона хмикнула. — Тож у Кортні немає жодних шансів.

— Кортні Прайс? — перепитав я здивовано. — А вона тут до чого?

— Та до того, що протягом усього польоту підбивала під нас з Елі клинці. Але не тому, що втюкалась у нас, а щоб підібратися до тебе. Вона діє як заведено в таких випадках на Ютланді — через дружин або наречених.

Ця звістка заскочила мене зненацька.

— Слухай, Ліночко, ти не жартуєш? Це серйозно?

— Цілком. Можеш запитати в Елі. До речі, саме вона запропонувала нічого тобі не казати до прибуття на Вавілон — мовляв, це вплине на твої професійні стосунки з Кортні. Хоча ти й сам міг помітити. Здається, на всьому кораблі для тебе одного залишалося таємницею, що Кортні не проти приєднатися до нашої трійці.

— Ага-а… — протягнув я. — То он чому вона ставила сто проти одного.

— Про що ти?