Розділ шостий Вавілон

Як і всі інші, хто висадився на Вавілон, Елі мала свої обов’язки, що полягали в стеженні за подіями на інших планетах та підготовці інформаційних бюлетенів зі зведенням найважливіших для нас новин.

— Про наших дипломатів поки ані слова, — повідомила Елі. — Навряд вони спромоглися прослизнути непоміченими. Найпевніше, їхні кораблі досі не прибули.

— Не „досі“, а „вчора“, — уточнив я. — А про „Нью-Огден“ немає нічого?

— Прямо нічого. Але в матеріалах „CNN“ побіжно згадується про одну подію: за чотири астроодиниці від Землі, перпендикулярно до площини екліптики, детектори сторожового фрегата „Корнуол“ зафіксували короткочасне спливання непізнаного корабля, за всіма ознаками — військового корвета. На запит представитися він не відповів і відразу здійснив екстрене занурення. Це все.

— Гм… Цілком можливо, йдеться якраз про нашого втікача. Коли це сталося?

— Тридцять дев’ять годин тому. З урахуванням затримки інформації.

— За часом підходить…

— А ще, — продовжувала Елі, — є цікава звістка з нашої Октавії. Ериданський уряд шокований одночасним зникненням разом з сім’ями чотирьох високопоставлених адміралів — начальника Астроекспедиційного Корпусу, командувача Одинадцятої ескадри, заступника начальника Кадрового управління ВКС і керівника Центру стратегічних ініціатив при Генеральному Штабі. Офіційних поментарів з цього приводу поки немає.

Я задоволено кивнув:

— Хоч одна добра новина. На щастя, вони отримали від батька попередження раніше, ніж спільники Гарсії наважилися на крайні заходи.

— Ти певен, що вони втекли, а не були викрадені?

— Четверо відразу? Неймовірно. Навіть одного адмірала викрасти непросто, а тут чотирьох, одночасно, та ще й разом з родинами… Ні, це виключено. До речі, ти наглядала за Ліною? Вона не надумала надіслати звістку рідним?

— Не надумала, не надумала, — замість Елі відповіла сама Ліна, заходячи до бібліотеки. На ній був халат її улюбленого рожевого кольору, щоки розпашіли від купання, біляве волосся трохи потемніло від вологи — вона ніколи не користувалася сушаркою. — Ну, скільки можна про це говорити, Сашко? Я, звісно, не така розумна, як Елі, але й не повна дурепа. Так, я скучаю за мамою, татом і братиками. Мабуть, вони думають, що я загинула і дуже горюють. Мене це мучить — але я зачекаю. Скільки треба, стільки й чекатиму.

Ліна наблизилась до нас з Елі й узяла за руки.

— Ну, годі, ходімо вже. Я хочу спати. І не тільки спати.

— Ви йдіть, — сказала Елі їй та мені. — А я ще трохи попрацюю. За розкладом от-от має прибути черговий авізо.

Я не став сперечатися з нею, робота є робота, і разом з Ліною вийшов з бібліотеки.

Проте до спальні ми попрямували не одразу. У вітальні Ліна випустила мою руку й повільно закружляла по кімнаті. Її стрункі ніжки у м’яких капцях мов би пливли над підлогою, витончена фігурка відображалась у численних дзеркалах, і я міг одночасно спостерігати за її рухами в різних ракурсах — видовище було дивовижне.

— Ох, Сашко, як тут чудово! — промовила вона, зупинившись. — Я завжди хотіла бодай трохи пожити в таких королівських покоях, відчути себе принцесою з казки.

— Ти й так принцеса, — відповів я. — І не казкова, а найсправжнісінька. Моя принцеса.