Розділ п’ятий Криза

— Це просто чудово! — Я повернувся до Елі: — А ти, сонечко? Що вирішила?

Вона зам’ялася.

— Ну, в принципі… в принципі, я готова. Якщо ти обрав Ютланд, то мені більше ніде подітися. Мій дім там, де ти.

— З батьком уже розмовляла?

— Ні.

— Чому?

— Не наважувалась. Боялася відмови. Краще ти з ним поговори.

— Добре. Завтра при зустрічі так і вчиню.

— То ти ще не бачився з адміралом? — запитала сестра.

У цьому плані за десять тижнів моєї відсутності нічого не змінилося — Яна, як і раніше, уникала слова „батько“.

— Ні, — відповів я. — Лише перекинувся кількома словами по відеофону, коли летів на шатлі. Батько сказав, що зустрінемося завтра, бо сьогодні весь вечір він буде зайнятий. У нього важлива урядова нарада з приводу… гм, з одного серйозного питання.

Ще на станції я дізнався, що флагман бригади за заарештованим Гарсією на борту випередив мій „Оріон“ на одинадцять годин. Проте я не був упевнений, чи маю право обговорювати цей інцидент навіть з сестрою та своїми нареченими.

— Ми знаємо про Гарсію, — сказала Ліна. — Сьогодні твій батько обідав з нами й усе розповів. Він був дуже задоволений тобою і лаяв адмірала Фаулера — мовляв, той пригрів на грудях зміюку.

— Вони всі змії, — гидливо зауважила Яна. — Всі Фаулерові „орли“ — і Алавес з десантниками, і Михайленко зі своїми пілотами, й інші заколотники. Різниця лише в тому, що ці зрадили Октавію, а Гарсія переплюнув решту і став двічі зрадником.

— Що тобі відомо про це? — запитав я.

— Те, що розповів адмірал. Гарсію допитали ще на шляху до Ютланда (гадаю, із застосуванням найрадикальніших засобів), і він розколовся. Виявляється, серед ериданських офіцерів-ренегатів — гм, так би мовити, торгових агентів ютландського уряду, — знайшлася група незадоволених розподілом коштів: їм здається, що на їхні рахунки у вавілоських банках надходить замало грошей. Довідавшись про те, хто їх справжній роботодавець і що ендокринол — продукт природної монополії, вони вирішили з’ясувати розташування Ютланда і продати інформацію про нього консорціуму земних фармацевтичних компаній.

— Ну, це не так уже й страшно, — сказав я, згадавши нашу з Павловим розмову.

— Так гадаєш? Якщо ти думаєш, що добрі дядечки-фармацевти мають намір запропонувати Ютланду взаємовигідне співробітництво, то дуже помиляєшся.

— А що, нацькують на нас земний флот? Але ж Земля принципово не веде загарбницьких війн.

Судячи з Яниного погляду, повз її увагу не пройшло, що замість „на Ютланд“ я сказав „на нас“. Проте коментувати це вона не стала.