Розділ дев’ятий Вторгнення

— От такі справи, мій принце. Вірніше — кронпринце. Особисто я далека від захвату з цього приводу, але мушу визнати, що бути дітьми монарха значно респектабельніше, ніж дітьми диктатора.

— Але ж це… — понад силу промовив я. — Це ж…

— Ну й що ж це? — запитав Павлов. — Як на мене, вельми розумно. Твій батько закладає міцний фундамент стабільності системи, яку сам не створив, але яку зміцнив і довів майже до досконалості. Зміна влади при елективних авторитарних режмах завжди супроводжується політичними пертурбаціями, часом у м’якій формі — боротьба за лідерство у верхах, а буває і в жорсткій — аж до громадянської війни. Імператор вирішив усунути цю загрозу шляхом конституювання передачі влади по старшій чоловічій лінії.

— Але я… я не підходжу на цю роль. Та й не приймуть мене…

— Приймуть, приймуть, не турбуйся. Найближчим часом твій батько вмирати не збирається, а згодом ти станеш для ютландців своїм хлопцем. Власне, ти й так свій, тебе вже прийняли. Ти що, новин не дивишся?

— Дивиться, — озвалася Елі. — Але Сашко в нас дуже сором’язливий. Щойно починають говорити про нього, він швиденько перемикається.

— Ти ж бо герой, Александре, — вів далі Павлов. — І не лише тому, що добре воював. Поряд з твоїм батьком, тебе вважають рятівником Ютланда. Адже це ти звернув увагу на озброєння зарконських катерів, ти напроліг на їх купівлі й запросив до нас принца Горана, який привіз з собою ще п’ять сотень „звапів“.

— Все було не так, — заперечив я.

— За офіційною версією, саме так. І принц Горан у своїх інтерв’ю підтвердив це.

— Просто з ввічливості.

— Не важливо, з яких міркувань він так сказав. Важливо, що це стало загальновизнаним фактом. Важливо, що завдяки „звапам“ ми вщент розгромили тяньгонців, втративши шістнадцять тисяч людей. З урахуванням велетенських втрат з боку Тянь-Го, ми напевне встановили рекорд усіх часів і народів. Кожен ютландець переконаний, що в цьому є чимала частка твоєї заслуги. Тому тебе на „ура“ сприймуть у ролі наступника престолу.

— Але я не впораюся з державними справами. Не маю до цього ні здібностей, ні бажання.

— То перекладеш всі клопоти на прем’єр-міністра. Це розповсюджена практика.

— Я хочу літати.

— А хто тобі забороняє? Ти зможеш літати і принцем, і імператором. Прецеденти вже були.

У такому ж стилі Павлов продовжував розбивати мої аргументи один за іншим. Нарешті я висунув останній — на мій погляд, найвагоміший:

— Я не поділяю батькових політичних поглядів. Я проти фашизму, проти авторитарної влади.

— Він це чудово розуміє. А також знає, що ти розумна людина. Крім того, як переконаний демократ, ти не станеш нав’язувати людям той лад, якого вони не хочуть. Якщо ж побачиш, що ютландський народ справді прагне демократії, то й прапор тобі в руки — веди його до світлого майбутнього. До речі, ось тобі приклад з другої половини двадцятого сторіччя. Диктатор Іспанії, генерал Франко, зробив своїм спадкоємцем принца Хуана Карлоса де Бурбона. А той, коли став королем, поступово провів у країні демократичні реформи. Якось прочитай про це — досить повчальна історія.

Я приречено зітхнув і подумки побажав батькові ще довгих років життя.

— Шкода адмірала Бенсона. Він, либонь, розраховував стати наступним імператором.