Розділ дев’ятий Вторгнення

5

Наприкінці третьої доби вторгнення тяньгонський флот проминув „точку неповернення“, і тоді розпочався його розгром.

Спеціальні підрозділи „живих небіжчиків“ припинили раз за разом імітувати свою загибель, що досі було покликано вводити ворога в оману щодо втрат серед ютландського флоту. Наші кораблі посилили тиск на тяньгонців, і до бою нарешті вступили корвети, озброєні „звапами“.

„Оріон“ з кораблями прикриття вилетів у складі першої черги зі ста сімдесяти шести ударних груп. Долучившись до битви, ми відразу переконалися, якого прорахунку припустилися тяньгонські адмірали, розділивши свій флот нашестеро. У давні часи, коли через гравітаційні збурення кораблі не могли занурюватись у вакуум поблизу планетних систем, це була правильна тактика, покликана розтягти оборону супротивника. Проте наші кораблі вільно борознили глибини Моря Дірака і за короткий час могли передислокуватися в будь-яку точку системи за межами „тіньової зони“, до якої було ще дуже далеко. Зате ворожі угруповання не мали можливості надавати одне одному допомогу і змінювати свою диспозицію. Крім того, вони занадто розтягли свої лави: з одного боку, це зменшувало втрати при масованому обстрілі з флангів та коврових мінних атаках з апертури; а з іншого, полегшувало нам одиничні набіги — виринув з вакууму, обстріляв ворога і тут-таки зник.

Також це було на руку і при „звапових“ атаках. Завдяки потужнішим, ніж у катерів, бортовим реакторам корветів, дальність ураження зросла в декілька разів, і нам не доводилося занадто близько підбиратися до ворожих кораблів, щоб мати змогу обстрілювати найбільші з них, які йшли в самій середині потоку. А те, що всі кораблі лінійного класу перебували під щільним прикриттям, не надто ускладнювало нашу задачу. Промені зі „звапів“ (Горан пояснив, що вони являють собою пучки мікроскопічно тонких „ниток“ розігрітого до температури глибокого інсайду зовнішнього вакууму) безперешкодно проникали і крізь силове поле, і крізь матеріальні об’єкти не завдаючи їм шкоди, поки не зустрічали на своєму шляху емітер, який жадібно поглинав їхню енергію, після чого спрацьовував той самий ефект „вакуумного запалу“.

Вже за перші шість годин атакувальних дій „звапових“ груп було знищено добру третину лінійного складу тяньгонського флоту. Ураження інших цілей також проводилося, але наразі це не було для нас приорітетним завданням. Передовсім ми мали розібратися з лінкорами, авіаносцями та десантними транспортами — кораблями, без яких ворог не міг перевести битву на поверхню планети і в її повітряний простір.

Наприкінці нашої бойової зміни загинув лише один корвет, озброєний „звапом“, та й то винятково з необачності капітана, який після вдалого залпу і швидкого занурення в апертуру, вирішив на якусь секунду сплисти, щоб поглянути на результат своєї роботи. Ця секунда виявилася для корвета фатальною, а кораблі прикриття просто фізично не встигли зреагувати на неузгоджений маневр свого підопічного.

За винятком цього інциденту, решта корветів-„звапоносців“ жодного разу не піддавалися смертельній загрозі, їх надійно прикривали кораблі супроводу. Прикривали — і часом гинули, виконуючи свою задачу „берегти й захищати“.

Не уникла втрат і наша група. Один фрегат було знищено у сутичці з трьома есмінцями, а під час іншої атаки зазнав пошкоджень легкий крейсер. На щастя, це не завадило йому здійснити занурення й відійти на безпечну відстань, де до нього прийшла допомога. В обох випадках нам у найстисліші терміни надсилали заміну.

Коли спливли належні шість годин і ми, за наказом командування, попрямували до Станції-Один, кожного з присутніх на містку „Оріона“ переповнювала дивна суміш тріумфу та суму. Ми знищили чимало ворожих кораблів і могли пишатися ефективністю наших атак — майже дев’яносто відсотків влучень. Але також ми думали про людей, загиблих на фрегаті. Зараз ішла війна, смерть була всюди, проте ці люди загинули поруч з нами, захищаючи нас. Можна навіть сказати — замість нас…

— Капітан був ериданець, — промовив Вебер, першим заговоривши вголос про те, про що ми всі думали. — Старший помічник — з пілотів-відставників; здається, родом з Брешії. Це все, що я знаю.

— Я винен, — озвався Горан. — Я бачив, що ті кляті есмінці зміщуються до переферії. Але розраховував, що встигнемо.

— Ми б устигли, — сказав суб-лейтенант Картрайт. — Якби я не витратив три секунди на уточнення цілі.

— А я затрималася з зануренням, — докинула Кортні.

Я зрозумів, що це самокатування слід негайно припинити, і твердо мовив:

— Ніхто ні в чому не винен, просто так склалося. Це війна, второпали? Відставити ниття!

Мої підлеглі відставили. Принц також — хоча формально вважався моїм командиром.

А втім, свої командирські обов’язки Горан сприймав на особливий штиб. При підготовці до чергової атаки на ворога він складав детальний план, передавав його мені та капітанам супроводу, після чого ми вже діяли самостійно, без його вказівок. Жодного разу він не втрутився під час проведення атаки, тож оперативне командування нашою групою цілком лягало на мої плечі. Такий розподіл обов’язків усіх влаштовував: принц зі своїм могутнім аналітичним розумом розробляв грамотні й досить нестандартні плани атак, а ми займалися їх практичним утіленням.

Прибувши на станцію, ми з Гораном вирушили для звіту в штаб. Проте не в штаб Сьомої ескадри, до якої на постійній основі був приписаний „Оріон“, а в штаб поспіхом сформованого Особливого Стратегічного Корпусу, до складу якого входило всі сім сотень „звапових“ груп. Очолював його віце-адмірал Бенсон — батько надав йому можливість ефектно заслужити четверту адміральську зірку. Слід зазначити, що Бенсон, попри свою молодість, справді був чудовим воєначальником і цілком заслуговував на те, щоб стати першим корінним ютландцем у званні повного адмірала.

З самим Бенсоном ми не зустрілися — він досі перебував у зоні бойових дій, здійснюючи загальне керівництво ударними групами. Зате ми поспілкувалися з контр-адміралом Сантьяго, який після того неприємного інциденту на перевалочній базі був переведений на кабінетну роботу. Контр-адмірал не тримав на мене зла, що тоді я фактично виставив його дурнем; йому вистачило розуму й почуття справедливості визнати, що я, наполігши на негайному переслідуванні лайнера, врятував його від значно серйозніших неприємностей, якби він через свою розгубленість дозволив лайнерові зі зрадником на борту вислизнути від нас. А так йому навіть не винесли догани, просто тихо-мирно зняли з посади командира дивізіону і призначили на не надто віповідальний, але почесний пост у штабі.