Розділ «Частина II»

— Так. «Просто вірте…»

— Отож бо. Ні про що його не питай. Давай будемо сприймати все так, як є.

— Не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Ходімо.

Вони рушили до автомобіля. Побачивши Марину, водій відчинив дверцята і вийшов з машини.

— Отакої, — промовив він. — Ви ж казали, що тільки на півгодини.

Помітивши збентежений погляд дружини, Стефан підморгнув їй.

— Швидше ми не могли, — відповів він.

— А ви, напевне, її чоловік?

— Так.

— То, може, поясните мені, що тут відбувається?

— Там, в селі, пожежа, — він стенув плечима. — Блискавка влучила у старе дерево.

— Он воно що, — промовив водій. — А я вже думав, що кінець світу настав. Я тут задрімав ненадовго, прокидаюся — а все навколо димить і спалахує… Он той бідолага вже години три з колесом мучиться, ледве мою машину не зачепив, коли його почало заносити… То що, будемо їхати?

— О так, — посміхнувся Стефан. Вони сіли всередину і грюкнули дверцятами. Марина з полегшенням поклала голову йому на плече.

— Невже все закінчилося? — запитала вона з сумнівом.

— Здається, так. Тепер вже все.

Водій сів за кермо і завів мотора. Потроху вони рушили з місця, залишивши позаду і людей на трасі, і автобус, і хмари диму, який повільно розчинявся у нічному небі.

— Що ж, вирушаємо, — промовив він, натискаючи на газ. — У мене від цих місць мурашки по шкірі.

— Хочу прокинутися вдома і ні про що не згадувати, — позіхнувши, сказала Марина чоловікові на вухо. Вона опустила руку у свою сумочку в пошуках носової хустинки і раптом завмерла: — Стефе, що це?

Його дружина тримала в руках Біблію, і тепер її обкладинка знову була чистою і рівною. Вона здивовано глянула на нього.