Розділ «Частина II»

Всередині було тихо й темно. Тримаючи лопату напоготові, Стефан відразу попрямував на кухню — туди, де хазяїн тримав дрова на розпал. Ззовні поступово темнішало, але він сподівався, що упирі ще продовжують спочивати. Чи, може, час для них не має значення, а головним є відсутність сонячного світла? Що ж, тоді вже скоро. Натиснувши на вимикач, він схилився над ящиком з дровами, взяв звідти два кілки і сунув їх за пояс. Осикові чи ні, цього він не знав, і взагалі вважав, що це не має значення. Головне — пробити серце… і відрубати голову.

Тепер у кімнату. Тут все було так само, як і за його від’їзду, тільки годинник над столом зупинився, бо більше не було кому його завести. Стефан потягнув за гирю у вигляді шишечки, і маятник знову захитався з боку в бік, наповнивши хату звичним цоканням. Ось так краще, тепер все майже як раніше…

Двері шафи зарипіли і відчинилися, і на нього глянули світляні очі Семена. Розсунувши старі пальта, той вийшов зі свого схову і зупинився, дивлячись на Стефана. Його губи розтягнися у жахливу подобу посмішки, відкривши довгі ікла.

— Радий тебе бачити, письменнику, — вимовив він хрипло. — Бачу, на тобі знак нашої володарки? Що ж, вітаю.

— Привіт, Семене. А я ось їхав мимо і вирішив зайти. Заразом забіжу до вашої королеви і скажу, що вона зробила велику помилку.

— Ось як? А знаєш, це не так вже й погано. Я навіть вдячний, що ти відкопав її, чесне слово. — Він повернувся до своєї кімнати й гукнув: — Гей, Уляно, йди глянь, хто прийшов!

Щось завовтузилося, і через секунду з’явилася його дружина. Запалі очі робили її схожою на мумію, що пролежала в землі тисячу років.

— Стефане! — просичала вона, вишкіривши зуби. — Який сюрприз! А для чого тобі ці жахливі дрючки?

— Хочу зробити вам невеличкий подарунок, — відповів Стефан, відчуваючи, що ще трохи — і він втратить ті залишки глузду, що в нього залишилися. Ці дві постаті не могли бути тими людьми, яких він знав. Це якась пародія, жахлива карикатура, яку необхідно знищити, щоб не залишилося жодних слідів її існування.

— Ти робиш велику помилку, — попередив його Семен, наближаючись. — Якби ти не був міченим, я б тебе переконав у перевагах такого існування, але, на жаль, нічим не можу допомогти. Так що забирайся звідси, і забудемо про все.

— Дуже шкода, але це неможливо, — він стиснув держака лопати і заніс її над головою. — Вибач мені.

Обличчя істоти, яка раніше була Семеном Стеценком, скривилося від люті. Вона кинулася на нього, і в цей момент Стефан наніс удар, розкрутивши лопату, як булаву. Лезо гучно дзенькнуло об кістку, і голова вампіра, заобертавшись, покотилася по підлозі. Тіло Семена по інерції пробігло повз нього й налетіло на стіл, і він миттєво встромив йому у спину кілок. Голова з полу відгукнулася пронизливим верещанням, а потім настала тиша.

Стефан перевів погляд на Уляну, яка стояла, притулившись до шафи. Вона не перетворилася на дим і не розлетілася зграєю летючих мишей, коли побачила, що він наближається, а лише зойкнула і хотіла зникнути в надрах кімнати, але удар держаком відкинув її на місце. Приставивши лезо до її шиї, він довго дивився у це страшне обличчя, яке нещодавно належало привітній жінці й гарній господині, чий надзвичайно смачний обід так сподобався йому у день приїзду. Він занапастив їхні душі.

— Пробачте мені, добре? — промовив він, а тоді з силою натиснув на лопату. Залізо увійшло в її шию і, хруснувши, застрягло у дверцятах шафи. Він різко висмикнув його і завершив справу, загнавши кола в тіло. Короткий скрик — і все закінчилось.

Він втомлено присів на стілець і сховав обличчя в долонях. Більше за все йому захотілося просто померти.

Розв’язка (16)

Їх було набагато більше, ніж він міг собі уявити. Стефан стояв на шляху й дивився, як вони виходили зі своїх хат, хитаючись, наче зомбі, і повільно прямували до нього — істоти з білими витягнутими обличчями і палаючими очима, що кілька днів тому були звичайними мешканцями звичайної глибинки. По обидві боки вулиці неквапно крокували ряди цих створінь. Він побачив Андрійка, що йшов попереду всіх, зловісно посміхаючись, і того дідугана, з яким він розмовляв, коли повернувся з Семеном з сусіднього села; інші обличчя були йому незнайомі. Все це нагадувало страйк у пеклі. Не вистачало лише портретів Данила і ганебних транспарантів на адресу чужинця. Стефан відчув, що зараз вибухне божевільним реготом, і лише міцніше затиснув в руці прихопленого з хати кілка.

Натовп упирів зупинився в кількох метрах від нього.

Він відчув себе як людина, що стоїть біля незачиненої клітки з левом. Зараз вони його не чіпатимуть, але варто лише їх володарці дати наказ…

— Забирайся, — вимовили вони разом, і від цього колективного стогону в нього заворушилося волосся на голові. — Чого ти повернувся?.. Йди геть і не заважай нам…