Розділ «Частина II»

— Ну, що там?

— Горить, — відказав Стефан втомлено. — Мабуть, до ранку не згасне.

— От чорт!

— Стефе, що будемо робити? — запитала дружина. — Нам треба вибратись звідси…

— Стривай-но.

Він дивився зовсім в інший бік. Там, подалі, на самому краю дороги цілісіньким стояв автобус, на якому він приїхав сюди. Не вірячи власним очам, Стефан попрямував туди. Ні, немає сумнівів — це той самий; в салоні він побачив пасажирів, що визирали у вікна на відблиски далекого вогнища, і водія, який вовтузився біля колеса, грюкаючи інструментами, і кляв нескінченну зливу. Стефан підійшов до нього.

— Що, не щастить вам сьогодні?

Той роздратовано глянув уверх:

— А що, помітно?

— Вибачте, але… — Стефан не знав, як би це краще спитати. — Ви сьогодні не потрапляли у аварію?

— Аварію? — водій вдарив ногою по колесі. — А це що, не аварія? Я вже три години тут стирчу замість того, щоб удома футбол дивитися, а з автопарку й досі нікого не прислали. — глянувши за його спину, він крикнув тому чоловікові, що збирався їхати у Хуторець: — Петре, подзвониш заразом Москальцю у Ніжин і скажеш, хай висилає техдопомогу, якщо не хоче, щоб мої пасажири ночували на шосе! Чорт зна що сьогодні відбувається…

— То, кажете, нічого не було?

— Слухай, чоловіче, — скипів водій. — Йди звідси. Не бачиш — в мене й так повно проблем, а ти мені тут голову морочиш. Чи ти людської мови не розумієш?

— Стефане!

Його гукала Марина. Вона вказувала на одну з машин, що стояла на дорозі.

— Це той водій, що привіз мене сюди. Але що він тут робить? Я ж сама бачила, як він їхав назад…

Він побачив ті самі блакитні «жигулі», у які вони врізалися кілька годин тому. Чоловік в картузі, що сидів за кермом, видивлявся у вікно на стовп диму, що підіймався вгору, і виглядав цілком живим і неушкодженим. Стефан, який пам’ятав те що сталося тут нещодавно, розгублено глянув на свою дружину.

— Все повернулося, — пробурмотів він.

— Ти про що?

— Ні… нічого. Ти пам’ятаєш, що сказав той чоловік у селі?