Розділ «Частина 1»

Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.

Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?

На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?

Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.

На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…

«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.

Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.

День

Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.

Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.

Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:

— Де він?

— Хто?

— Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?

— Поїхав, — спокійно відповів Семен. — Сьогодні вранці.

— Бісова душа! — гримнув Василь. — Ти хоч знаєш, що він накоїв?

— І що ж?

— Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…

— Ясно, — Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.

— Ясно? — той аж затрусився. — І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?