Розділ «Частина 1»

Він стояв і тупо дивився, як вона неквапно підіймається зі своєї сорокарічноі постілі. Обережно, похитуючись, як людина, що відвикла стояти на ногах — і ось нарешті їхні очі порівнялися. Стефан побачив, які вони глибокі і диявольськи живі. Духм’яний запах її волосся забивав навіть сморід могили, і йому раптом захотілося схопити це розкішне тіло й заволодіти ним прямо тут.

Оксана неначе прочитала його думки.

— Хіба ти не хочеш мене, Стефане? — спитала вона насуваючись. Знову — вкотре за цю ніч! — він відчув, що втрачає себе. Поглинутий цими очами, він не помітив, що рана від кілка безслідно зникла — як і те, що цей погляд і цей вираз знайомі йому. Такі ж голодні очі були у Данила, коли він посміхаючись підвівся з труни, щоб провчити малого бешкетника.

Їхні губи злилися, а руки безсоромно заковзали по напружених тілах. Якась внутрішня його частка смикалась і кричала, відчуваючи смерть у дотиках льодяної красуні, проте інша, темна половина його свідомості палала жагою і просила ще й ще. У всьому цьому було щось прекрасне і чаруюче, і під покровом ночі вони злилися у відкритій земляній пащі.

— Цілуй мене, чоловіче, — зашепотіла Оксана йому на вухо. Її рука ковзнула по відкритих грудях, і гострий ніготь залишив на шкірі глибоку подряпину. З неї виповзла крапля густої чорної крові. — Ну ж бо, зроби це…

«Зроби це, зроби це…» Слова лунали й лунали у розпечених мізках, немовби єдина вціліла програма зламаного робота. Зникло все навколо, зник страх і почуття реальності, коли Стефан відчув на язиці смак її темної сутності. Остання слабенька думка закрутилася, наче пір’їна, підхвачена вітром, і полетіла геть, бо вже не могла нічого змінити. Це було:

«Тепер я проклятий навіки».

Взявшись за руки, вони підвелися й стрімко побігли у мовчазну і байдужу до всього ніч.

Пробудження (10)

Ранок

Семен прокинувся пізно, набагато пізніше, ніж звичайно — внутрішній годинник повідомив йому про це ще до того, як він відкрив очі. Сонячні промені вже хазяйновито лізли в хату через запилені шибки, а радіоточка на кухні щось нерозбірливо бурмотіла. Дивно.

Він побачив, що Уляна також досі спить. Хотів було штурхонути її у бік, але передумав. Замість цього Семен підвівся, вдів капці і пішов на кухню ковтнути води. Мабуть, тиск підвищився, майнуло в думках. Зазвичай він прокидався за годину до того, як починав лунати гімн. Хто рано встає, тому Бог дає, любив казати батько.

У кімнаті письменника було порожньо. Він зупинився на порозі і розгублено почухав живіт. Постіль заслана, сумки немає, на тумбочці височать якісь консерви і лежить аркуш паперу. Він підійшов поближче.

«Семене!

Я вирішив поїхати. Вибач, що не попередив, бо ще й сам не думав, що зберуся. Гадаю, я вже й так засидівся тут і встиг вам надокучити. Ці гроші — плата за житло. Передавай привіт Уляні і вибачся за мене. Бувай!

Стефан»

На записці лежало дві зім’яті десятки.

Отже, письменник поїхав. Він не знав, радіти цьому чи ні. Цей Стефан, здається, непоганий хлопець, і з ним було приємно випити чарчину. Користі в господарстві з нього, звісно, ніякої, проте, у всякому разі, було з ким потеревенити. Але, з іншого боку, він надто вже цікавився місцевими справами. Семен знав, що поки він жив тут, всі були як на голках, недовірливі й насторожені. Може й добре, що поїхав, поки нічого не сталося.

А може, щось все-таки трапилось? Інакше чому він утік так несподівано? Ні, щось тут не те.

Занурившись у задуму, він узяв цигарку та вийшов на подвір’я. Ясний день зустрів його буянням духм’яноі зелені, засліпив яскравим світлом, а десь згори полинуло відчайдушне цвірінчання пташок. Все було чудово, і його острахи скоріше за все безпідставні. Та й що могло трапитися? Те, що було, давно вже в минулому, а письменник просто захотів додому, от і все. Всі вони дивні люди, і ніколи напевне не скажеш, чого від них чекати в наступну мить. Так, можливо, було помилкою розповідати йому старі історії — але ж він все одно не повірив, та й годі було очікувати чогось іншого. Скоріше за все, напише про все це у своїй книжці й загребе ще трохи грошенят…