Розділ «Третє наближення»

Парабелум лишився в кишені шкірянки, шкірянка — на полиці в парній. Сучка не дочекається легкої смерті. Аби спотворити її писок, не конче стріляти в нього, як він зробив це з її довбаним трахальником-продюсером. Попереду багато часу, в нього не менш багата фантазія. Баглай усміхнувся: у нього навіть творча уява розвивається, коли доходить до сплати за всіма рахунками.

28

Олена забігла до спальні, бо її двері були найближче. Зсередини жодна з кімнат не замикалася, тому вона спочатку налягла на двері спиною, а потім, зрозумівши сміхотворність власних потуг, схопилася за край шафи. Шльопанці заважали рухатися зграбно, Олена скинула їх, лишилася босою і, упершись ногами об дошки підлоги, налягла на шафу. На щастя, одягу в шафі не було, її чимось заповнювали лише тоді, коли на дачі хтось постійно жив, і Олениної сили вистачило, аби підсунути її до дверей впритул. У процесі вона забила об нижній край шафи великого пальця на нозі, та порівняно з тим, від чого вона намагалася захиститися, це виглядало дрібницею. Олена не відчула болю.

Баглай не поспішав, це ще більше лякало полонянку. Вона критично оглянула свою барикаду, запанікувала ще сильніше: ззовні двері нескладно відчинити, навалитися кілька разів — і шафа посунеться або навіть впаде. Більше притиснути не було чим, хіба що…

Ліжко!

Олена кинулася до нього, нахилилася. Пальці міцно схопилися за нижній край, руки смикнули ліжко на себе, воно посунулося, та з того боку раптом постукали в двері. Баглай стукав обережно, навіть делікатно, так заходять до кабінету начальства чи до кімнати, де перевдягається незнайома людина.

— Тук-тук-тук, — долинув із-за дверей його спокійний голос. — Хто в рукавичці живе?

У розпачі Олена відчайдушно смикнула ліжко до себе, потім пустила його і сповзла на підлогу. Поли халата розійшлися майже до пояса, оголивши ноги. Вона почувалася розхристаною, розтріпаною, однак думка про це зникла так само швидко, як і з’явилася. У скронях стукало молоточком: куди сховатися, як утекти…

Єдине вікно забране міцними вигнутими ґратами. Ззовні ніхто не залізе, про це господар подбав. Зсередини теж ніхто не вилізе, і, мабуть, існувала в цьому якась незрозуміла Олені логіка. Позаду — заґратоване вікно, попереду — Богдан Баглай, якого вона сама понад місяць тому назвала вбивцею-психопатом. І продюсер із режисером затвердили такий анонс.

— Ага, ми такі сильні, ми чимось підперлися, — ззовні щось сильне налягло на двері, шафа гойднулася. — Ну-у, це несерйозно, тьотю Лено. Ми ж не хочемо через двері балакати? А нам є про що поговорити, ні? Про нас із тобою. Чого ти там мовчиш? Ти там жива? Дивись мені, доживи, не придумай нічого.

Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру — будете знати», — але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше — не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.

— Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?

Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.

Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку — і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець — і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?

Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав — подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…

— Тук-тук, ти там не спиш? — певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. — Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.

Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички — єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.

— Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?

— Я… одягаюся, — вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, — так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.

— Дуже довго. Ти там сукню для коктейлів знайшла чи просто хочеш мені сподобатися? Нічого, я все зрозумію, кицю, — він знову натиснув на двері, цього разу — сильніше, шафа посунулася ще на кілька сантиметрів.