Розділ «Третє наближення»

Пора, пора й мені у дальню путь.

Десь там мене чека вже сива мама.

Я за ці роки зміг тебе забуть,

І не послав з вокзалу телеграму.

Не згадуй про чуття забуті ті,

І не старайся повернуть ті миті.

Таким, як я, відкриті всі дороги у житті,

І двері ресторанів всіх відкриті.

Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця:

А ти — паскуда, і любов твоя

Тебе тягнула вниз, а не угору.

Я залишаю зону, і попутниця моя

Лиш тепла папіроса «Біломору».

— Можеш краще, — зробив висновок Баглай. — Та нічого, потягне. Знаєш, мабуть, я не такий уже й страшний, як тобі здається. Принаймні поки що, отак відразу, мені не хочеться робити тобі нічого поганого. Хоча, — холодні зміїні очі блиснули, — я уже для себе вирішив, скільки часу ти ще проживеш.

— Мені треба перевдягтися, — для чогось промовила Олена.

— І помитися можеш. Тобі сьогодні все можна. Я виконую останні бажання.

— Я пройду… нагору…

— Йди, моя лапа. Йди, моя киця. Потім пограємо в шахи. Ти давно не грала в шахи?

Обережно, просуваючись боком, не зводячи з Баглая очей, досі не вірячи, що він реальний, підійшла до сходів і обережно піднялася на кілька сходинок. Враз її ніби батогом шмагнули: вона рвонула нагору і зникла з поля зору Баглая. Хряснули двері якоїсь із кімнат. Почувся шум від пересування меблів.

Покрутивши в руках непотрібні йому вже телефони, Богдан Баглай пожбурив їх у куток. Потім узяв якусь ганчірку й витер усі місця, за які торкався руками. Коли її тут знайдуть, нехай спробують довести, що це саме він, Богдан Баглай, дістав її. Зайшов на кухню, зазирнув у холодильник, доїв шматочок шинки. Потім зітхнув, скинув куртку і неспішно почав підніматися сходами.