Розділ «Друге наближення»

— Поки що ні. А в принципі — так, — швидко виправилася тоді Олена.

— Дивись, у нас дівки в гарячі точки не лізуть, в гівні різному не порпаються, де кров і бруд, там їх немає, блін. Де вони всі, спитай мене? І я тібє атвєчу: вони всі хочуть розповідати споживачам інформації про моди, кіно, косметику, або підорів та лесбійок із шоу-бізу. Ну, ще новини читати й салат із креветок готувати. Не конче з креветок, не дивися на мене так. Апельсини, ківі-шміві, яблука — оце бабські салати, а ще збиті вершки. Смажити кусень м’яса, причому соковитого, з кров’ю — тут уже фє, тут не для нас. І головне, дитино, аби на цьому всьому красівому фоні себе, таку саму красіву, було видно з усіх боків. Хіба не так?

— Так, — погодилася тоді Олена, бо й говорив Роман для того, аби з ним погоджувалися.

— Тепер дивись. Всюди є кримінальні програми. У нас теж є, але ми міняємо формат. Уяви на секундочку: про бандитів, убивць, патрачів, маніяків та подібну нечисть розповідатиме не підполковник Стогній, не мужній чоловічий голос за кадром, не дядько в офіційному костюмі й не ведуча теленовин, котрій до сраки, про що повідомляти: про неврожай, візит Президента України до Монголії, війну в Іраку, відкриття виставки кошиків із лози чи вбивство банкіра. Фішку січеш?

— Ти про мене говориш? — Олена тоді вдала, що не розуміє.

— А про кого? Просікай фішку, дитино, просікай. Жодної політики, чистий кримінал, причому — по можливості в форматі ріал-тіві. Тобто, якщо нема змоги показати, хто, кого і як убивав чи розпитати про це родичів жертви, треба вкласти все в авторський текст. Повторюю піпл звик, що таке зазвичай роблять мужики. А тут виходиш перед їхні очі ти: молода, красива, та ще з іміджем «правільной хорошей дєвочкі». Половина домогосподарок відразу твоя. Почнуться охи-ахи: «Ай-яй-я, і як ото вона не боїться про таке все розказувати, з тими бандюгами справу мати, вона ж дівчинка зовсім, ти ж бач, не побоялася». Ну, приблизно такою буде реакція. Далі — феміністки. Знаєш, як вони за тебе горою стануть: «Уже мужиків немає, доводиться молоденькій дівчинці нашу кримінальну країну вивчати, порпатися в цьому лайні». Чоловічу аудиторію в принципі у нас мало що цікавить, хіба футбол із боксом та щось про машини. Але поголос, думаю, піде, ми ще піар-кампанію організуємо, під проект грошей надають поки що нормально, можемо платити за рекламу, але не тупо, а подавати, як нам вигідно. Словом, будеш ти в нас Оленою Суржею, першою жінкою-журналісткою, котра серйозно бореться зі злочинністю. Хочеш?

— У мене вийде? — Олена тоді розуміла, розуміє і тепер — від її бажання тут нічого не залежало, хіба відмовитися навідріз, упертися, але тоді прощавай, робота й улюблений «S-канал».

— На перших порах допоможемо. Власне, не тільки на перших, там уже штат народу працює, матеріал тобі копає. Розумієш, народові цього хочеться.

— Криміналу?

— На хрін кримінал! — відмахнувся Роман. — Кажуть, понаїдалися всі трупів, понапивалися крові, а хріна з два! Живемо серед бандитів, і хай це прозвучить пафосно — по їхніх довбаних поняттях. У нас кожен, хто кримінальну хроніку дивиться, на себе її приміряє. Посібники на тему «Як вижити у в’язниці» чи матеріали про життя в тюрмах та зонах після рецептів домашнього консервування друге місце за популярністю займають. Наша міліція, дитино, нас не береже. А коли й береже, то вибірково. У камері може опинитися в нас кожен, ми з тобою — не виняток. Народ дивиться все це і на вус мотає, правила виживання такі. Потім далі: коли дізнаєшся, що когось обікрали, вбили чи заманьячили на смерть, радієш. Питання — чому?

— Чому? — слухняно запитала тоді Олена.

— Бо все це відбувається не з тобою. Коли показана бандитська морда за ґратами, і не в кіно, де жорстокого бандюгу актор Ліфанов чи там Смоляков грає, або благородного бригадного рекету — душка Безруков, а справжня реальна бандитська морда, це народ якось заспокоює. Ось він, спіймали його, падлюку таку. Наша міліція справді таки нас береже, хоча б у чомусь, від когось. Ти перераховуєш усе, що воно зробило, причому в подробицях, нервів нічиїх не жалієш. Якщо розрізав труп — на скільки шматочків і чим. Якщо вбив — то як саме, де труп закопав, що після того робив. Якщо зґвалтував — скільки років жертві було, про її перше кохання згадати, дитячі вірші знайти і фото з бантиками та лялькою пластмасовою. Коротше, аби жертву дуже жалько стало, бандюгу-упиря зненавиділи разом з матір’ю, що його породила, а міліцію захотілося полюбити — ось якого бузувіра вдалося знешкодити. Пальця собі відкушу, коли така програма — не ляля! — Роман тоді навіть продемонстрував їй пальця, причому мізинця на правій руці, вона зараз знову посміхнулася думці, яка тоді прийшла: звичайно, уже готується, бо мізинця кусати неважко.

Справді, щось несподіване в задум ці Малиновського відчувалося. Щоправда, проблеми з назвою досі лишалися. Бо «Кримінал», «Кримінальні історії», «Кримінальні хроніки», «Кримінальна країна», навіть «Відчиніть, міліція» — вже існували на інших каналах. З другого боку, відмовитися від слова «кримінал» у назві теж не можна, тактичний прорахунок. У програм на кримінальну тему є своя стабільна аудиторія, втрачати яку на початку сезону зовсім не бажано. Тому поки що зупинилися на нейтральному — «Кримінальні портрети». І, швидше за все, так воно й залишиться.

— Розумієш, дитино, тебе, ну, не тільки тебе — нас, зрозуміло, але тебе насамперед повинен цікавити злочинець як такий, — пояснював він вимоги до формату програми. — Але навіть не думай представляти його жертвою суспільства чи різної такої мутоти. Неповні родини, батьки-алкоголіки, дерев’яні іграшки, злидні, американські бездуховні мультики й бойовики по телеку — все це забудь, дуже стандартно і приїлося, коли чесно. Причин ми не шукаємо. Перед нами сидить упир, він народився упирем, січеш фішку? Нас може зацікавити, коли він уперше подрочив. Причому не ти повинна це говорити, а він сам. І за можливості так: «Уперше я подрочив на уроці літератури, коли вчителька Марь Ванна розповідала про геній Шевченка, а я дивився на її груди під кофтинкою…» Ну, сама розумієш. Тільки не мастурбував, не рукоблудив — саме дрочив, розумієш? Оце слово повинно прозвучати, інакше закривай тему відразу. Чи навпаки: якщо він убивця, ти сама давай лірики якнайбільше. Нехай свої улюблені вірші почитає, маму згадає, про поцілунки в під’їздах, щось таке. Він тобі про юнацькі переживання, а ти тут же: «Свою жертву він убив ударом ножа в спину. Потім повернув лезо в рані, висмикнув його і знову ударив». Приблизно таке, на контрасті. Січеш фішку?

— А нам дозволять із такими спілкуватися? — обережно поцікавилася тоді Олена.

— Робимо певні рухи, для чогось я працюю, чимось, мабуть, займаюся. Не завжди виходить, я знаю. У цих козлів є конституційне право. Вони можуть послати тебе подалі на хер, бо розмовляти перед телекамерами, аби вся країна бачила, резону нема. Їм за це суд поблажки не дасть. Можна на твоїй персоні виїхати. Вродлива жінка в камері, причому — жива, а тут картинки з журналів забирають при обшуках. Теж психологія, можуть повестися. Ну, звичайно, при наявності відповідного дозволу з відповідного департаменту. Нічого, пару програм зліпимо, покажемо — самі ганятися за нами почнуть. Але навіть якщо ніяк не вигорає, навіть особистою чарівністю взяти — нічого, все продумано, дитино. Менти, особливо начальство, тобі про кожного конкретного персонажа такого наговорять — ховайся. Намалюють портретик — дай Боже, всі ж вони, можна сказати, психологи. Словом, без матеріалу ти за будь-яких розкладів не лишишся. Рекламу під «Портрет» можна взяти солідну, проекти програми вже розіслані, кому треба, тепер знімемо пілот — і вперед, за орденами. Чи не так?

Звичайно, так. Навіть при великому бажанні Олена не знаходила вагомих аргументів, аби заперечити Малиновському й поставити під сумнів успіх кримінального телепроекту. Смакування насильства, пропаганда його, бездуховність? Навряд чи можливі такі звинувачення. Навпаки, демонстрування торжества справедливості та законності, популяризація праці українських правоохоронних органів, створення їхнього позитивного іміджу в очах громадськості. Олена вже читала заявку.

Завтра рано вони з режисером Ігорем Корнієнком їдуть у місто Слобожанськ. Наприкінці травня цього року там судили банду, по справі проходило на загал одинадцять осіб. Ватажок — такий собі Богдан Баглай, майже чотири роки його по всій Україні ловили. Коли вірити судовому вироку, на ньому особисто — сім убивств, ще два скоєні за його наказом. Серед членів банди — рідний батько. Як написали в невеличкій довідці, всі отримали різні строки ув’язнення, а Баглай і ще один, Дорофєєв, засуджені до вищої міри. Сидітимуть до кінця життя. Баглай, між іншим, лише на рік за неї старший — минулого року йому виповнилося двадцять п’ять. Своїми каналами Роман дізнався — особистість цей Баглай досить непересічна, навіть вірші пише. Словом, можливий варіант, що погодиться на інтерв'ю, бо хоч вирок і набрав чинності, його поки що тримають у Слобожанському СІЗО. Справа пройшла апеляцію, але ще не прийшла назад із Верховного Суду, та й узагалі поспішати Баглаєві вже нема куди. Швидко в цій системі, як пояснили знаючі люди, нічого не робиться.

За рішенням продюсера проекту Романа Малиновського небезпечний бандит і вбивця Богдан Баглай стане першим героєм першого «пілотного» випуску програми Олени Суржі «Кримінальні портрети».

2