Розділ «ГАЛАКТИЧНА ВАРТА»

Фіолетовий Геракл відповів не одразу. Міміка його обличчя видавала переживання. Отож земляни помітили, що велетень чомусь вагається. Нарешті він мовив:

— Ця планета дуже хвора. Гі життєві сили підірвав нерівномірний розвиток. Вона все ще переживає наслідки своїх катастроф — екологічної, демографічної… Частина людства досягла рівня космічних цивілізацій… Невелика частина… Але більшість народів перебуває у стані занепаду.

— Невже брати по розуму не могли подати допомогу? — спохмурнів Кривошеєв. — Занепад почався давно. Ми знали про ваші кораблі ще до занепаду. Але ви чомусь уникали контактів із землянами.

— Давно — це скільки галактичних років? Кривошеєв не відповів на запитання господаря. Він мислив не галактичними, а земними роками. Але ж йому було відомо, що один галактичний рік становив близько двохсот мільйонів земних. Вся історія земного людства на тлі галактичного року нагадувала життя рою метеликів.

— Як можна допомогти істотам, котрі не здатні впоратися з найпростішими проблемами? — продовжував господар. — Ну, хоча б перенаселення… Це ж елементарно. Скажімо, ваших колоністів ми відвозимо на безлюдну планету. А що робити із землянами?..

— Ви кажете про Китай? — запитав інженер.

— Я земних назв не знаю. Ні народів, ані материків. Ніколи не був у тій частині Галактики. Мені відома лише головна проблема цієї планети. Знаю про неї від колег… Земляни не зуміли зберегти природних пропорцій між біосферою й ноосферою. Друга надміру розрослася за рахунок першої. На перший погляд, це ніби й непогано. Насправді ж це однаково, що володіти лише дахом, але не мати ні стін, ні підвалин.

Кривошеєв, насупившись, похмуро мовчав. Йому це добре відомо. Та невже земне людство й за п’ятсот років не зуміло виборсатись зі своїх трагедій? Чи, може, час працює не на користь земної цивілізації, а навпаки — супроти неї? Відповіді поки що не було.

Тим часом Прокіп звернув увагу, що мешканці корабля не наближаються одне до одного — спілкуються між собою на певній відстані. Десь близько семи метрів. Та й сам господар не підходив до гостей ближче. І навіть у його спілкуванні з Максимом зберігалася ця відстань.

Прокіп, улучивши хвилину, звернувся за поясненнями до Максима.

— А ви звернули увагу, як тут різняться між собою люди? — відповів той запитанням.

— Так, — підтвердив Прокіп. — Хіба можна цього не помітити?

І справді: їхній господар був триметрового зросту, а в одній із галерей Прокіп бачив пігмея з величезною головою. Бачив навіть триоких і чотириоких. В останніх голова не оберталася на тулубі. Та їм, власне, це й не потрібно: вони відразу охоплювали зором триста шістдесят градусів.

— Тут люди з різних планет. У цьому вся справа. — Після нетривалої паузи Максим з хитруватою посмішкою запропонував: — Спробуйте взяти мене за руку.

Лише тепер Прокіп помітив, що вони з Максимом трималися стандартної відстані. Він спробував наблизитись до Максима, але якась невідома сила відштовхнула його геть.

— Що це? Чому? — з тривогою в голосі запитав Прокіп, буцім у цьому ховалася певна загроза.

— Тут кожен живе в невидимому скафандрі. Зрозумійте: що не планета — то й своя атмосфера. Скажімо, для мене благо, а для чужопланетника — отрута. І в той же час ми змушені жити разом.

— Це ясно. Але де ж ті скафандри? Чому їх не видно? Коли ви з’явилися у печері… На вашій голові…

— То інша справа. По-перше, я не звідси. Мій корабель удесятеро менший. Це — наша база… А по-друге, земляче, на моєму кораблі теж декому доводиться жити в ізоляційному полі. Поле несе в собі ту атмосферу, яка потрібна людині. Це щось схоже на ковпак, але силовий, не речовинний.

Не можна сказати, що астроном повністю зрозумів пояснення Максима, але більше нічого не розпитував та не уточнював, бо вони вже й так відстали від інших, довелося наздоганяти.