Розділ «ЖОРСТОКІСТЬ»

Прокіп зодягнув скафандр і вийшов на поверхню астероїда. А за мить він у стані тяжкого потрясіння плавав серед трупів, чиїм могильником було космічне довкілля. Важко передати, що почував у ці хвилини. Проте інстинкт психічного гальмування діяв поза його свідомістю. Це давало змогу аналізувати й оцінювати.

Люди в момент загибелі набирали тих поз, які відтворювали боротьбу зі смертю. Ось тридцятилітній горбань, котрого Прокіп пам’ятав по катакомбах (здається, з німецької громади), обернувся до нього так, наче саме він, Прокіп, був його вбивцею — пальці розчепірені, руки зігнуті в ліктях, у виразі обличчя — відчайдушний спротив екзику-торам. Ось молода дівчина, задерши до зір голову, благально піднесла руки, наче допитувалась у світил, за віщо їй випала така нелюдська кара.

Нарешті Прокіп опинився поруч дисків, за допомогою яких виловлювали атоми водню із космосу — термоядерна електростанція не могла прихопити із Землі стільки водневих запасів, щоб вистачило на тисячу років. Але Космічна Академія час від часу наштовхувалась на велетенські водневі хмари.

Прокіп знав, що диски випромінюють небезпечні хвилі, але якась потаємна сила підштовхнула до них. В нього вистачило розважливості підпливти до дисків з тильного боку, де радіація була найменша. І тут він побачив Мотрю. її тіло плавало попереду дисків. Прокопові довелося пірнути у сильне поле, аби вихопити звідти безжиттєві останки сестри.

Було дивно й незрозуміло: на обличчі дівчинки застигла блаженна посмішка. Невже вона побачила щось втішне у хвилини агонії? Може, перед нею з’явився сам Пантокра-тор, аби вдихнути у серце надію?

Відчувши, що його обличчя мокре від сліз, з мукою відірвався від сестри. Згодом він, розштовхуючи мерців, вихопився далеко поза незначне поле тяжіння астероїда. Схожий на ранець реактивний мінідвигун був розрахований на кілька годин автономного пересування у космосі. На цей термін розраховані також запаси кисню. Час від часу комп’ютер, вмонтований у скафандр, подавав мелодійні сигнали, закликаючи до уваги. Але збудження Прокопа було значно сильніше й впливовіше од звичайної апаратури.

Не думаючи, що він чинить, хлопець летів усе далі й далі від астероїда — у напрямі Галактичної Монади. В його душі мимоволі складалася молитва Неосяжній Особі, яку з рівним правом можна уявляти і в чоловічому, і в жіночому образі. Автори Євангелій надто конкретизували образ Ісуса. А проте, якщо Пантократор справді приходив на Землю, у нього неминуче мала бути конкретна біографія.

Вірити чи не вірити в Його прихід — ось питання! Поміж землян була віра, була й зневіра. Але тут, серед безлічі світил, рухом і розвитком яких керує Галактична Монада, зневіра виглядала неприродно. Це логічно, що приходу Пантократора доводилося чекати тисячоліттями: ген яке у Нього поле — і все це належало обійти. Міліарди зірок! І всюди є життя. Отож якщо ми віримо в життя, безглуздо не вірити у Пантократора — бо хто ж посіяв живі зерна серед мертвого хаосу? А посіявши, як він може про них не дбати?..

Коли Прокіп згадав про повернення на астероїд, комп’ютер уже подавав сигнали катастрофи. Мінідвигун іще діяв, але кисню лишалося вкрай обмаль, його належало заощаджувати. Астроном тамував подих, доводячи себе майже до непритомності, а проте ледь-ледь дотягнув до поверхні астероїда. Спустився туди, де, як йому здавалося, мав бути вихід, виритий членами братства, — адже ж саме тут зник Ендрю. Та якщо вихід справді існував, то він, мабуть, був ретельно замаскований. Прокіп рачкував по мертвій поверхні у пошуках людини чи кам’яної плити, але марно. Невдовзі він втратив свідомість.

На його щастя, Кривошеєв, позбавивши Президента засобів стеження за космічним довкіллям, сам володів ними. Підпільна апаратура містилася в печері, де колись Прокіп залишив порятованого Ендрю. Саме тут і прийшов до тями Прокіп, втягнутий до печери Семеном. Вчитель його бідолашної сестри чергував у штабі братства — більше нікого тут не було.